Він підніс лезо меча до її шиї, просто під вухом. Санса відчула гостроту криці.
— Першу людину я вбив, коли мав дванадцять років. І вже лік втратив, скільки люду відтоді перерізав. Вельможних панів зі стародавніми іменами, товстих багатіїв у оксамитах, напухлих від гонору лицарів… так, і жінок з дітьми теж. Усі вони — худоба, а я — різник. Хай забирають собі землі, богів, золото. Хай величають себе панами й підпанками.
Сандор Клеган сплюнув на землю, показуючи, що воно все для нього важить.
— Поки я маю в руці оце, — мовив він, прибираючи клинка від її горла, — мені нема кого боятися на світі.
«Крім твого брата» — подумала Санса, та мала розум не вимовити вголос. — «Він справді пес, як сам каже. Напівдикий, лютий пес, що гризе руку, яка його пестить, і все ж вирве горлянку будь-кому, хто спробує скривдити хазяїна.»
— Навіть тих, що за рікою?
Клеганові очі знайшли віддалені вогні.
— Палять і палять, хай їм грець. — Він вклав меча до піхов. — Вогнем воюють тільки боягузи.
— Князь Станіс — не боягуз.
— Та своєму братові все одно не рівня. Роберт ніколи б не спинився перед такою дрібницею, як річка.
— Що ви робитимете, коли він її перетне?
— Битимуся. Вбиватиму. Може, загину.
— Хіба вам не лячно помирати? Боги пошлють вас до якогось страшного пекла за все зло, яке ви скоїли.
— Яке ще зло? — Він зареготав. — Які ще боги?
— Боги, які створили усіх нас.
— Усіх нас? — передражнив він. — Ану скажи-но мені, пташечко, який такий бог створив покруча Біса чи дурнувате дівча пані Танди? Якщо боги існують, вони зробили овець, щоб їх їли вовки, а слабких — щоб ними гралися сильні.
— Справжні лицарі захищають слабких.
Клеган пирхнув.
— Немає ніяких справжніх лицарів, і богів ніяких немає. Як не можеш захистити себе, то здохни і заберися зі шляху тих, хто може. Цим світом правлять гостра сталь та міцна рука. Не вір тому, хто каже інакше.
Санса сахнулася від нього назад.
— Ви жахлива людина.
— Я чесна людина. Це світ навколо жахливий. Тепер лети собі, пташечко. Мене вже нудить від твого цвірінькання.
Не сказавши ані слова, Санса втекла. Вона боялася Сандора Клегана… і все ж десь глибоко жаліла, що пан Донтос не має хоч крихти Хортової люті та завзяття. «Боги є» — сказала вона собі, — «і правдиві лицарі теж є. Не можуть усі казки брехати.»
Тієї ночі Санса знову бачила сон про бунт у місті. Натовп накинувся на неї з вереском, наче скажений звір о тисячі ликів. Куди б вона не обернулася, бачила там обличчя, скривлені у потворні нелюдські личини. Вона плакала, казала, що не зробила нікому нічого поганого, та все одно її стягли з коня.
— Ні! — верещала вона, — ні, благаю, не треба!
Та ніхто не зважав на благання. Вона звала пана Донтоса, своїх братів, покійного батька, померлу вовчицю, відважного пана Лораса, що подарував їй червону троянду. Але ніхто з них не прийшов. Вона кликала звитяжців з пісень: Флоріана, пана Риама Рожвина, принца Аемона Драконолицаря. Та жоден не почув. Жінки юрмилися навколо, наче тхориці, щипали за ноги, хвицяли в живіт, а хтось вдарив у обличчя, і вона відчула, як хруснули зуби. А тоді Санса побачила яскравий блиск заліза. В живіт їй увігнали ножа, і різали, різали, різали, аж поки там нічого не лишилося, крім мокрих кривавих клаптів.
Коли Санса прокинулася, крізь вікно навскіс падало бліде вранішнє світло. Та їй було так гидко і боляче, мовби вона й не спала зовсім. На стегнах вона відчула щось липке, відкинула ковдру і побачила кров. Єдине, що їй спало на думку тієї миті — якимось неймовірним чином справдився її сон. Вона згадала ножі в череві, що різали й вивертали плоть назовні, зсудомилася, ногами відкинула простирадла і впала на підлогу, важко дихаючи — гола, скривавлена і нажахана понад усе.
Стоячи на підлозі на карачках, вона раптом все зрозуміла.
— Ні, благаю, — заскиглила Санса, — благаю, ні-ні-ні!
Вона не хотіла, щоб це сталося — тільки не зараз і не тут, не зараз, не зараз, не зараз…
Її охопило безумство. Вчепившись у стовпчик ліжка, вона зіп’ялася на ноги, дісталася балійки з водою і вимилася між ніг, прибравши усе липке. Вода в балійці зачервонілася; якщо її побачить покоївка, то всі знатимуть… А тоді Санса згадала про простирадла, ринула назад до ліжка і з жахом витріщилася на темно-червону пляму, яка чітко проказувала, що тут сталося. В голові стугоніла єдина думка: треба позбавитися слідів, бо інакше вони побачать. Їм не можна бачити, бо її примусять вийти заміж за Джофрі та злягтися з ним.