— Мила моя, — мовив він, — ти мусиш бути хороброю. Мені так шкода, що тобі зробили боляче.
— Я знаю, що ви мене звільните, мосьпане.
— Звільню, — пообіцяв Тиріон. Алаяйя схилилася і поцілувала його в чоло. Розбита губа лишила на лобі ляпку крові. «Я не вартий цього кривавого цілунку» — подумав він. — «Якби не я, вона б не знала цього лиха.»
Коли Тиріон обернувся до королеви, кров Алаяйї все ще плямувала його чоло.
— Я тебе ніколи занадто не любив, Серсеє, але навіть не думав чинити шкоду рідній сестрі. Проте сьогодні ти власноруч знищила рештки моєї до тебе прихильності. За це я зроблю тобі боляче. Поки що не знаю, як саме. Дай мені час. Колись настане день, у який ти почуватимешся безпечно, весело й щасливо. І раптом твоя солодка втіха перетвориться на попіл просто у роті. І тоді ти знатимеш, що борг сплачено.
Колись батько казав йому, що на війні битва скінчена, щойно одне військо ламається і починає тікати. Вже не важить, що числом те військо таке саме, як було хвилину тому, що воно досі має в руках зброю, а на грудях — броню. Щойно вояки побігли, вони вже не стануть до бою знов. Те саме сталося і з Серсеєю.
— Геть! — Це було все, на що вона спромоглася. — Геть з очей моїх!
Тиріон вклонився.
— На добраніч тобі. Й солодких снів.
Він крокував назад до своєї Башти Правиці, а в голові у нього тупотіла тисяча закутих у залізо ніжок. «Я мусив би зрозуміти, що так станеться, коли вперше пірнав у Чатаїну шафу.» Може, просто не хотів бачити очевидне. Поки Тиріон дістався покоїв, ноги в нього вже боліли. Він послав Пода по глек вина і штовхнув двері до опочивальні.
На ліжку з навісом сиділа, схрестивши ноги, Шая. З одягу на ній був тільки золотий ланцюг, що лежав на пагорбах грудей: ланки у вигляді золотих рук, які тримають одна одну за зап’ястки.
Тиріон її не чекав.
— Що ти тут робиш?
Шая засміялася і попестила ланцюга.
— Я сумувала за руками на своїх цицьках… але ці маленькі й золоті — вони такі холодні.
Якусь мить він не знав, що сказати. Як їй пояснити, що іншу жінку щойно побили за неї, а можуть навіть і вбити, якщо Джофрі у бою спіткає якась халепа? Він витер кров Алаяйї з лоба основою долоні.
— Але ж панна Лолиса…
— Спить. Та вона більше нічого й не робить, корова дурна. Спить і їсть. Інколи засинає, поки їсть. Харчі падають під ковдру, і вона у них качається. Тоді я мушу її мити. — Шая скривилася з огиди. — Що їй такого зробили? Ну відгойдали, та й усе.
— Її мати каже, що вона хвора.
— Та хвороба називається «дитина у череві».
Тиріон роззирнувся кімнатою. Відколи він пішов, начебто нічого не змінилося.
— Як ти увійшла? Покажи таємні двері.
Вона здвигнула плечима.
— Пан Варис змусив мене натягти каптура. Я нічого не бачила, хіба що… в одному місці я розгледіла підлогу з-під каптура. Там були такі плиточки, знаєш, з яких роблять картини?
— Мозаїка?
Вона кивнула.
— Кольорові, червоні та чорні. Здається, зображали вони дракона. А взагалі там було темно. Ми злізли драбиною, довго йшли, повертали, аж я геть заплуталася. Один раз спинялися, щоб відчинити залізні двері. Я шурхнула по них, поки минала. Дракон був уже за дверима. А тоді знову піднялися драбиною. Нагорі був прохід. Мені довелося нахилятися, а пан Варис, здається, мусив лізти рачки.
Тиріон обійшов опочивальню, придивляючись. Один зі свічників на стіні начебто хитався. Тиріон став навшпиньки і спробував його повернути. Свічник обертався поволі, скрегочучи по кам’яній стіні. Коли він опинився низом догори, з нього випав недогарок. Очерет на холодній підлозі не зрушив з місця.
— Хіба мосьпан не бажає вкласти мене у ліжечко? — спитала Шая.
— Хвилинку.
Тиріон розчахнув шафу, відсунув одяг і надавив на задню стінку. Що спрацювало у бурдеї, могло спрацювати і в замку… ні, дерево було суцільне, піддаватися не хотіло. Його увагу привернув камінь коло віконної лави, та скільки він не смикав і не давив, той не ворухнувся. До ліжка він повернувся роздратований і пригнічений.
Шая розв’язала йому штани та сорочку і закинула руки на шию.
— Плечі в тебе тверді, мов камінь, — промуркотіла вона. — Хутко, я хочу відчути тебе в собі.
Та коли її ноги охопили його стан, мужність раптом зрадила Тиріона. Відчувши млявість, Шая ковзнула під простирадла і заходилася коло нього вустами, але і тоді не розпалила.
За якусь хвилину він її зупинив.
— Що трапилося? — спитала Шая.
В рисах юного обличчя вимальовувалася уся чарівна невинність, яка тільки є в світі. «Невинність? Бовдуре, вона повія. Серсея мала рацію — ти, йолопе, думаєш прутнем.»