Йорен знизав скривленими плечима, плюнув і відвернувся.
Першу могилу Ар’я помітила того ж дня. То був маленький горбок при дорозі, зроблений для дитини. У м’яку землю над ним ввіткнули кришталь, який Ломик хотів забрати собі. Але Бичок порадив йому не чіпати мертвих. За десяток-другий верст звідти Праед показав на інші могили: свіжі, цілий рядок.
І надалі без могил не обходився жоден новий день.
Якось Ар’я прокинулася у темряві, чимось налякана, а чим — сама не знала. Над головою Червоний Меч поділяв небо з тисячею зірок. Ніч здалася їй дивно тихою, хоча навколо чулися буркотливі Йоренові похропування, тріск вогню і навіть тихе вовтузіння віслюків. Та все ж чомусь здавалося, що світові перехопило подих. Від дивної тиші вона затремтіла і повернулася до сну, стискаючи Голку.
Зранку не прокинувся Праед, і Ар’я зрозуміла, що їй вночі бракувало його кашлю. Ось і вони викопали свою першу могилу — поклали сердюка там, де той востаннє ліг спати. Перш ніж кинути на нього землю, Йорен розділив між живими все, що Праед мав цінного. Один із людей забрав чоботи, інший — кинджала. Поділили і кольчугу, і шолома. Меча-півторака Йорен віддав Бичкові.
— З такими руками, як у тебе, ти ще можеш вивчитися його тримати, — мовив ватажок загону до Бичка.
Хлопець на прізвисько Торба кинув на тіло Праеда жменю жолудів, щоб на його могилі виріс дуб.
Того вечора вони спинилися у селі при корчмі, вкритій плющем. Йорен порахував монети у гамані й вирішив, що може розщедритися на гарячу вечерю.
— Спатимемо надворі, як завше. Тут є лазня, раптом хто скучив за гарячою водою та милом.
Ар’я митися не насмілилася, хоча тхнуло від неї вже незгірш за Йорена — кисло й гидко. В одязі й досі жили істоти, що їх вона підчепила в Блошиному Подолі — сором топити вірних супутників, з якими подолав такий шлях. А от Торба, Мантулик і Бичок вишикувалися у чергу до купелей в лазні; хтось повсідався перед нею, а інші пішли до корчми. Йорен навіть послав із Ломиком три кухлі пива трьом чолов’ягам у залізах, які так і сиділи, прикуті до свого воза.
Як миті, так і немиті повечеряли гарячими пирогами зі свининою та печеними яблуками. Корчмар налив усім по кухлю пива від себе.
— Мій власний брат вдяг чорне багато років тому. При панському столі служив, справний був, меткий, та якось упіймався на крадіжці перцю. Що поробиш — смакував йому той перець, хоч ріж. Та й украв якусь там дрібну пучку. Але пан Малкольм був хазяїн суворий. А ви маєте перець у себе на Стіні? — Коли Йорен заперечливо струснув головою, чолов’яга зітхнув. — Шкода. Линк за перцем аж шаленів.
Ар’я обережно сьорбала зі свого кухля, запиваючи теплий пиріг щойно з печі. Вона згадала, що батько інколи дозволяв їм на учті один келих. Санса від його смаку кривилася і казала, що вино краще, але Ар’ї пиво подобалося. Від згадки про Сансу та батька вона зажурилася.
Корчма була повна люду, що поспішав на південь, і трапезна спалахнула відразою, щойно Йорен повідомив, що вони їдуть у протилежний бік.
— Повернетеся назад, і то скоро, — божився корчмар. — На північ дороги немає. Половина краю випалена дощенту, вцілілий люд ховається у паланках, де вони є. Щойно проводять зранку одну банду наскочників, як надвечір наїжджає інша.
— Нам до того байдуже, — вперто бурчав Йорен. — Таллі чи Ланістери, нам начхати. Варта не лізе у чвари королівств.
«Князь Таллі — мій дід» — подумала Ар’я. Їй було не начхати. Але вона прикусила губу, сиділа тихо і слухала.
— Там уже не самі Ланістери й Таллі гуляють, — відповів корчмар. — З Місячних гір з’явилися якісь дикуни — ото їм розкажете, в які чвари ви не лізете. Ще й Старки нагодилися — сам молодий князь із Півночі спустився, синок покійного Правиці…
Ар’я випросталася і нашорошила вуха. Невже він веде мову про Робба?
— Я чув, хлопець їде у бій верхи на вовку, — мовив молодик з солом’яним волоссям та кухлем пива у руці.
— Дурні балачки, — сплюнув Йорен.
— Я чув від хлопа, який сам бачив. Клянеться, що вовк був більший за коня.
— Клястися — то одне, Годе, а бачити — то інше, — зазначив корчмар. — Ти все клянешся, що заплатиш мені борг, а я досі ще й мідяка не побачив.
Зала вибухнула реготом, а обличчя під солом’яною стріхою зачервонілося.
— Вовки цього року геть знахабніли, — встряг у бесіду похмурий чолов’яга у побитому дорогою зеленому кобеняку. — Навколо Божого Ока їхні зграї таке виробляють, що ніхто зі старих і не пригадає. Ріжуть овець, корів, собак — усе, що на зуби трапиться. І людей вже не лякаються. Тільки зайди проти ночі в ліс — то й голови назад не винесеш.