— А Прянищники та Турмалінове Братство?
— Їхні гнилі діжки не варті того, щоб їх рахувати.
— І все-таки, — наполягала Дані, — скажіть мені.
— Тисяча двісті чи тисяча триста в Прянищників. Ледве вісім сотень в Братства.
— А як щодо Асшаю, Браавоса, Літніх островів, Ібену і решти народів, які плавають великим солоним морем? Скільки вони мають кораблів усі разом?
— Вельми чимало, — роздратовано відповів Цзаро. — Але до чого це ви?
— Я намагаюся скласти ціну на одного з трьох живих драконів цього світу, — солодко посміхнулася до нього Дані. — Здається, третина від усіх кораблів, які є у світі — це й буде справедлива ціна.
Сльози Цзаро потекли щоками по обидва боки від його прикрашеного камінням носа.
— Хіба не попереджав я вас не ступати ногою до Палацу Праху? Саме цього я й боявся. Шепіт ворожбитів звів вас з глузду, як Маллараванову дружину. Третина усіх кораблів світу? Пхе! Пхе, кажу я. Пхе!
Відтоді Дані його не бачила. Його шафар приносив їй листи, кожен холодніший за наступний. Вона мусить залишити його дім. Він більше не годуватиме ані її, ані її людей. Він вимагає повернення подарунків, які вона прийняла від нього віроломно. Дані втішалася тим, що мала досить здорового глузду, щоб не вийти за Цзаро заміж.
Ворожбити шепотіли про три зради… одну заради крові, одну заради золота, одну заради любові. Перша зрадниця була, напевне, Міррі Маз Дуур, яка вбила хала Дрого та їхнього ненародженого сина заради помсти за своє плем’я. Чи не можуть П’ят Прей та Цзаро Чжуан Даксос бути другим та третім зрадниками? Ні, вона так не думала. П’ят не прагнув золота, а Цзаро ніколи її насправді не кохав.
Вулиці потроху порожніли, поки вони рухалися крізь частину міста, віддану цілком під похмурі кам’яні комори. Агго їхав попереду, Джохого — позаду, лишаючи пана Джорага Мормонта обабіч Дані. Її дзвіночок тихенько теленькав, а думки поверталася до Палацу Праху, наче язик, що намацує дірку від зуба в роті знову та знову. «Дитина трьох» — назвали вони її, — «дочка смерті, вбивця брехні, наречена вогню». А ще ж стільки трійок: три вогні, троє коней, три зради.
— Дракон має три голови, — зітхнула вона. — Чи не знаєте ви, Джорагу, що воно означає?
— Перепрошую вашу милість? Знак дому Таргарієн — триголовий дракон, черлений на чорному.
— Це я знаю. Але ж на світі не буває триголових драконів.
— Три голови — то Аегон та дві його сестри.
— Візенья та Раеніс, — згадала Дані. — Я похожу від Аегона та Раеніс через їхнього сина Аеніса та онука Джаяхаериса.
— З синіх губ — чорна брехня. Хіба не так казав вам Цзаро? Чого ви переймаєтеся белькотінням ворожбитів? Вони ж хотіли тільки висмоктати з вас життя — тепер ви самі знаєте.
— Може, й так, — мовила вона неохоче. — Та все ж я побачила багато різного…
— Мерця на носі корабля, блакитну троянду, кривавий бенкет… що воно все означає, халісі? Ви казали про якогось мартоплясового дракона. Хто це, перепрошую, такий?
— Полотняний дракон на тичках, — пояснила Дані. — Мартопляси показують з ним вистави, щоб звитяжцям було з ким битися.
Пан Джораг похмуро скривився.
Але Дані не вгамовувалася.
— Він має пісню льоду та вогню, сказав мій брат. Я певна, що то був мій брат. Але не Візерис, а Раегар. Він мав арфу зі срібними струнами.
Пан Джораг насупився ще сильніше, аж брови зійшлися разом.
— Так, принц Раегар грав на такій арфі, — зізнався він. — То ви його бачили?
Дані кивнула.
— Там була жінка у ліжку з дитям під грудьми. Брат казав, що то обіцяний принц, і звелів назвати його Аегоном.
— Принц Аегон був спадкоємцем Раегара, його сином від Елії Дорнійської, — відповів пан Джораг. — Але якщо він — «обіцяний принц», то його обіцянка загинула разом з ним, коли Ланістери розтрощили йому черепа об стіну.
— Пам’ятаю, — сумно мовила Дані. — Доньку Раегара, маленьку принцесу, теж убили. Її звали Раеніс — так само, як сестру Аегона. Візеньї, щоправда, не було. Але Раегар сам сказав, що дракон має три голови. Що то за пісня льоду та вогню?
— Я про таку не чув.
— Я пішла до ворожбитів з надією на відповіді, а вони лишили мене з сотнею нових питань.
До того часу на вулицях знову з’явилися люди.
— Дорогу! — закричав Агго, а Джохого підозріло принюхався до повітря.
— Чую, халісі, — мовив він. — Чую отруйну воду.
Дотракійці не вірили морю і всьому, що ним пересувалося. Вода, яку не можуть пити коні — такої води вони не хотіли й краплі. «Хай призвичаюються» — вирішила Дані. — «Я долала їхнє море з халом Дрого. Хай тепер долають моє.»