Карф був одним з найбільших у світі портів; його велетенська відгороджена гавань буяла кольорами, гармидером та дивними пахощами. Винні льохи, комори та гральні кишла вишикувалися вздовж вулиць біч-обіч з дешевими бурдеями та храмами чудернацьких богів. Гаманорізи, горлорізи, чароторговці, міняйли мішалися з натовпом. Берег являв із себе один величезний базар, де продавали та купували вдень і вночі, де всякий крам віддавали за малу частку того, що він коштував у місті, аби тільки покупець не питав, звідки той узявся. Сиві старі баби торгували солодкою запашною водою та козячим молоком з обливних глиняних глеків, причеплених до горбатих спин. Жеглярі з півсотні країн блукали рядами між яток та крамниць, сьорбали гострі міцні наливки, жартували один до одного химерними мовами. У повітрі літали пахощі солі та смаженої риби, гарячої смоли та меду, запашних курінь, олії та чоловічого сімені.
Агго кинув малому хлопцеві мідяка і отримав рожен засмажених з медом мишей, від яких почав потроху кусати шматочки просто у сідлі. Джохого купив жменю великих білих вишень. На ятках вони бачили прегарні спижеві кинджали, сушених морських потвор та різьблені прикраси з оніксу, могутній чарівний трунок, змішаний з молока цнотливої діви та нічної тіні, ба навіть драконячі яйця, підозріло схожі на розмальовані камені.
Минаючи довгі кам’яні пришиби, віддані під кораблі Тринадцяти, Дані побачила, як з багато прикрашеного «Червоного цілунку», що належав Цзаро, виносили скрині шапрану, ладану та перцю. Поряд на «Блакитну наречену», що вирушала в дорогу з вечірнім відпливом, містком заносили барила вина, паки кислолисту, в’язки смугастих шкур. Трохи далі коло галери Прянищників під назвою «Сонячне сяйво» зібрався натовп вторгувати собі невільників. Усі знали, що найдешевше цей товар продається просто з кораблів. На щоглах майоріли прапори, що проголошували нещодавнє прибуття «Сонячного сяйва» з міста Астапору в Невільницькій затоці.
Від Тринадцяти, Турмалінового Братства чи Староповажної Спілки Прянищників Дані жодної помічі не чекала. Тому рушила срібною повз кілька верст їхніх пришибів, доків та комор — аж до дальнього кінця схожої на підкову гавані, де дозволялося ставати кораблям з Літніх островів, Вестеросу та Дев’яти Вільних Міст. Тут вона злізла з сідла коло гральної ями, де василіск роздирав на шматки великого рудого собаку в колі галасливих жеглярів.
— Агго, Джохого, стережіть коней. А ми з паном Джорагом побалакаємо з корабельниками.
— Як накажете, халісі. Ми ще й вас здалеку постережемо.
Було приємно знову почути, як люди розмовляють валірійською, а подекуди й посполитою. Про це думала Дані, наближаючись до першого корабля. Жеглярі, пришибні слуги, купці — всі давали їй дорогу, не знаючи, що думати про струнку юну дівчину з волоссям зі срібла та золота, вдягнену по-дотракійському і з вестероським лицарем при боці. Незважаючи на спекотний день, пан Джораг мав на собі вапенрока зеленої вовни з чорним ведмедем Мормонтів на грудях, а під ним — сталеву кольчугу.
Втім, ані її краса, ані його грізна постать не допомогли їм домовитися з людьми, чиїх кораблів вони так нагально потребували.
— Перевезти сотню дотракійців з конями, вас із оцим лицарем, а на додачу трьох драконів?! — перепитав керманич великого коча «Ревний друг», пирхнув, зареготав і пішов геть.
Лисенієць на «Трубному гласі» почув, що перед ним Даянерис Буреродна, королева Семицарства, зробив кам’яну мармизу і відповів:
— Вітаю. А я — князь Тайвин Ланістер, оце щойно висрав собі горщик золота.
Шафар на мирійській галері «Шовковий дух» відповів, що дракони на морі надто небезпечні, бо дихнуть випадково полум’ям, і всі линви з вітрилами, вважай, мов язиком злизало. Власник «Черева князя Фаро» зважувався узяти драконів, але відмовлявся брати дотракійців.
— На моє «Черево» ніколи не ступить нога безбожного дикуна. Ніколи!
Двоє братів, що капітанили на кораблях-близнюках «Живе срібло» та «Хортиця», спершу виявили розуміння і навіть запросили до каюти на кухоль червоного вертоградського. Слухаючи їхню чемну розмову, Дані навіть почала плекати сподівання, але зрештою брати загилили таку ціну, яку вона й не мріяла заплатити, ба навіть сумнівалася, чи заплатить її Цзаро. «Петто-Гостродуп» та «Чорноока діва» були замалі, «Шибайголова» вирушав до Нефритового моря, а «Магістрат Маноло», здавалося, потоне просто коло берега.
Поки вони долали шлях до наступного пришибу, пан Джораг обережно поклав їй долоню на поперек.
— Ваша милосте, за вами стежать. Ні, не поспішайте.
Лицар обережно спрямував її до ятки мідного товару.