Выбрать главу

— Знову плітки, і знову брехливі.

— Я таке чула від сестри в перших, а вона як скаже, то не збреше, — мовила одна стара. — Розказала мені про величезну зграю — на кількасот голів, ще й ласих до людського м’яса. А веде їх вовчиця — така сучка, що трохи не з сьомого пекла вилізла.

Вовчиця… Ар’я побовтала пиво у кухлі, питаючи себе: чи близько Боже Око до Тризуба? Якби ж у неї була мапа. Саме біля Тризуба вона залишила Німерію. Ар’я нізащо б її не кинула, та Джорі сказав, що вибору немає: якщо вовчиця повернеться з ними, то її вб’ють за те, що вкусила Джофрі, хай навіть він сам винуватий. Їм довелося галасувати, верещати, кидати каміння; лютововчиця припинила за ними бігти тільки після того, як її поцілили кілька кинутих Ар’єю каменів. «Мабуть, вона б мене вже й не впізнала» — подумала Ар’я. — «А якби й упізнала, то визвірилася б.»

Подорожній у зеленому кобеняку вів далі:

— Чув я, що одного дня та пекельна потвора увійшла просто до села… день був базарний, навколо повно людей, а вона отак собі, не змигнувши оком, заходить і видирає немовля просто з материних рук! Коли до князя Мутона дійшла звістка, вони з синами присягнулися, що живою тварюку не випустять. Вистежили її з вовкодавами аж до барлога, та заледве самі звідти вибралися. А з собак жодна не повернулася.

— То пусті балачки! — вигукнула Ар’я, не зумівши спинитися. — Вовки не їдять немовлят!

— А ти що про теє знаєш, малий? — запитав чоловік у зеленому кобеняку.

Перш ніж вона придумала відповідь, Йорен вхопив її за руку.

— Хлопчину знудило від пива, ото й усе.

— Ні, не знудило! Вовки не їдять немовлят…

— Ану геть надвір, хлопче… і не приходь, поки не навчишся припинати язика у поважному товаристві. — Він суворо штовхнув її до бічних дверей, що вели до стайні. — Йди собі. Перевір, щоб стайняр напоїв коней.

Ар’я вибігла надвір, повна люті.

— Не їдять, — бурмотіла вона, даючи копняка якомусь камінцеві на дорозі. Камінець покотився і зник під возами.

— Хлопчику, — покликав дружній лагідний голос. — Любий хлопчику.

До неї заговорив один з чоловіків у кайданах. Ар’я обережно підібралася до воза, не знімаючи руки з руків’я Голки.

Брязкаючи ланцюгами, бранець підняв порожнього кухля.

— Чоловік радо б випив іще пива. Чоловік дуже спраглий, бо носить такі важкі прикраси.

Він був з-поміж трьох наймолодший: стрункий, вродливий, завжди усміхнений. З одного боку голови волосся він мав руде, а з другого — біляве, але від клітки та подорожі воно усе сплуталося та загидилося. Побачивши, як на нього дивиться Ар’я, він додав:

— Чоловік радо б і помився теж. А хлопчик міг би завести собі друга.

— В мене є друзі, — відповіла Ар’я.

— Щось жодного не видно, — бовкнув безносий. Він був опецькуватий, кремезний, з величезними долонями. Руки, ноги, груди і навіть спину йому вкривало чорне хутро. Ар’ї він нагадав один малюнок, що його вона бачила колись у книжці — зображення подібної до людини мавпи з Літніх островів. З-за дірки на обличчі дивитися на нього було моторошно.

Лисий відкрив рота і засичав, наче велетенська біла ящірка. Ар’я затремтіла і відсахнулася, а він роззявив пащеку якнайширше і зателіпав на неї язиком. Щоправда, від язика у нього лишився самий тільки пеньок.

— Припини! — вирвалося в неї.

— Чоловік ньє може вибирати собі сусідів по кам’яному мішку, — мовив красунчик з рудо-білявим волоссям. Він говорив так, що вона зразу згадала про Сиріо; його вимова була схожа, але трохи інша. — Ці двоє, вони ньє знають гарного звичаю. Чоловік мусить просити вибаченья. Твоє ім’я — Арік, хіба ні?

— Бибка, — сказав безносий. — Бибка-Кізяк, бійкуватий хлопак. Ти обережніше, лоратський — він тебе дрючком як віддухопелить, ото заплачеш!

— Чоловік соромиться свого товариства, Аріку, — мовив до неї красунчик. — Чоловік має честь бути Якен Ха-Гар, прибув з Вільного Міста Лората власною особою. І дарма — краще сидів би вдома. Погано виховані товариші чоловіка по полону звуться Рорж… — він майнув кухлем на безносого, — …і Гризло.

Гризло знову на неї засичав, показуючи повного рота зжовтілих зубів, підпиляних на гостряки.

— Усякий чоловік повинен мати якесь ім’я, хіба ні? Гризло ньє вміє говорити, Гризло ньє вміє писати, але зуби в нього дуже гострі, тому чоловік називає його Гризло, і той усміхається. Хіба тебе ньє причарувала його посмішка?

Ар’я позадкувала від воза.

— Ні.

«Вони не можуть мені зашкодити» — сказала вона собі, — «вони ж у кайданах».

Він перевернув кухля догори дінцем.

— Чоловікові жаль аж до сліз.