— Чи не застарі ви для такої справи, га? — Поруч з Дані став пан Джораг, незграбно тримаючи мідну тацю під пахвою. Тверда Бельвасова голова добряче її погнула.
— Авжеж не застарий, щоб служити законній володарці, князю Мормонте.
— То ви й мене знаєте?
— Бачив вас зі зброєю в руках раз чи два. У Ланіспорті, де ви трохи не збили Крулеріза з коня. І на Пайку теж. Хіба ви не пригадуєте, князю Мормонте?
Пан Джораг насупився.
— Обличчя ваше трохи мені знайоме, але при Ланіспорті билося багато сотень, а на Пайку — не одна тисяча людей. До того ж я не князь. Ведмежий острів забрали в мене, і тепер я простий лицар.
— Лицар моєї Королевогвардії, — узяла його під руку Дані. — Вірний друг і добрий радник.
Вона уважно вивчила Арстанове обличчя. Воно виказувало велику гідність та спокійну певну силу, яка Дані сподобалася.
— Підведіться, Арстане Білобороде. Вітаю і вас, Могутній Бельвасе. Пана Джорага ви вже знаєте. Ко Агго та ко Джохого — кров моєї крові. Вони перетнули разом зі мною червону пустелю і бачили, як народилися мої дракони.
— Конятники, — вишкірився Бельвас на всі зуби. — Бельвас убив багацько конятників у бійцівських ямах. Вони теленькають, коли помирають.
Арах Агго стрибнув йому до руки.
— Не траплялося мені досі різати таких жирних бурих паців. Бельвас буде перший.
— Вклади клинок до піхв, кров моєї крові, — наказала Дані, — бо цей чоловік прийшов служити мені. А ви, Бельвасе, майте належну повагу до моїх людей, бо інакше залишите мою службу раніше, ніж гадали, і зі шрамами, яких досі не мали.
Щербатий вишкір зник з широкого та круглого брунатного обличчя і змінився на криву збентежену усмішку. Бельвасові, схоже, не часто доводилося чути погрози, а надто від дівчини, втричі меншої за нього.
Дані подарувала йому посмішку, щоб пом’якшити жало свого докору.
— А тепер скажіть-но мені: чого хоче магістрат Іліріо? Задля чого він прислав вас сюди аж із Пентосу?
— Задля драконів, — буркнув Бельвас, — і дівчини, яка вміє їх робити. Він хоче вас.
— Шановний Бельвас каже правду, ваша милосте, — погодився Арстан. — Ми маємо наказ знайти вас і привезти назад до Пентосу. Семицарство чекає на вас. Роберт Узурпатор помер, його держава спливає кров’ю. Коли ми вирушали з Пентосу, в ній було чотири королі, але жоден не міг подарувати країні ані краплі ладу та справедливості.
Радість розквітла в Даніному серці, та на обличчі вона нічого не показала.
— Я маю трьох драконів, — мовила вона, — більше сотні людей у своєму халазарі, а з ними ще майно та коней.
— Байдуже, — загув Бельвас. — Ми заберемо все. Товстун винайняв три кораблі для малої сріблястої королеви.
— Саме так, ваша милосте, — погодився Арстан Білоборід. — Великого коча «Садулеон» припнуто у кінці пришибу, а за хвилерізом кинули котви галери «Літнє сонце» та «Гострий язик».
«Три голови має дракон» — подумала Дані, зважуючи кожне слово.
— Я накажу своїм людям готуватися негайно. Але кораблі, що відвезуть мене додому, мусять мати інші імена.
— Як накажете, — відповів Арстан. — Які ж саме?
— Вхагар, — відповіла Даянерис. — Мераксес. Балеріон. Напишіть ці імена, Арстане, на боках кораблів золотими літерами у три стопи заввишки. Хай кожна людина, яка їх побачить, знає, що дракони повернулися.
Ар’я X
Голови вмочили в смолу, щоб повільніше гнили. Кожного ранку, коли Ар’я йшла до криниці по свіжу воду для вмивання Рузові Болтону, вона мусила проходити повз них. Обличчя дивилися назовні замку, і Ар’я їх не бачила, та полюбляла вдавати, що одне з них — Джофріне. Ар’я уявляла собі так і сяк, як його гарненьке личко виглядало б у смолі. «Якби я була ґавою, то видзьобала б йому оті дурні товсті губи, які він завжди закопилював.»
Та й без неї головам не бракувало пташиної уваги. Гайворони-трупоїди кружляли над брамною баштою немилосердною чорною хмарою, сварилися на мурах за кожне око, верещали та каркали одне на одне і злітали в повітря, коли мимо проходив вартовий. Інколи до учти приєднувалися маестерські круки, що з’являлися, ляпаючи великими крилами, з крукарні у вежі. Коли налітали круки, гайворони порскали хто куди, але щойно більші птахи поверталися до себе, як дрібнота знову займала своє місце.
«Цікаво, чи пам’ятають круки маестра Тотмура?» — спитала себе Ар’я. — «Чи сумують за ним? Коли каркають, чи не дивуються, що він не відповідає?» Можливо, мертві вміють говорити з птахами таємною мовою, якої не чує ніхто з живих.