— Джофрі, Джофрі, Джофрі!
Руки та ноги її здавалися плямистими від сонця та тіні листя. Коли вона нарешті спинилася, шкіру їй вкривала плівка поту, а права п’ята скривавилася від здертої шкіри. Тому вона стала на одній нозі під оберіг-деревом і здійняла меча у вітанні.
— Валар моргуліс! — мовила вона до старих богів півночі. Їй подобалося, як ці слова звучать з її власних вуст.
Перетинаючи двір до лазні, Ар’я помітила крука, що спускався колами до крукарні. Їй стало цікаво, звідки він і яку звістку несе. Може, від Робба? Може, в листі написано, що про Брана та Рікона — то все неправда? Вона вкусила губу, відчуваючи жагучу надію. «Якби я мала крила, до Зимосічі б полетіла. І там сама про все дізналася. І якщо все правда, то полетіла б геть, вище за місяць та осяйні зірки, і побачила б усі дива з казок Старої Мамки: драконів, морських чудовиськ, Велета Браавосу. І якби схотіла, то ніколи б не повернулася.»
Мисливці нагодилися аж на захід сонця з дев’ятьма мертвими вовками. Семеро дорослих брунатно-сірих звірів були люті та могутні; перед смертю вони шкірили довгі жовті ікла та гарчали. Але інші двоє були малі вовченята. Князь Болтон віддав наказ оббілувати вовків та зшити йому ковдру для опочивальні.
— Вовченята ще зовсім м’якенькі, мосьпане, — зауважив один з мисливців. — Можна зробити вам гарні теплі рукавиці.
Болтон зиркнув на прапори, що майоріли на брамних баштах.
— Як полюбляють нагадувати нам Старки, зима насувається. Тому так і зробіть. — Коли він упіймав погляд Ар’ї, то мовив: — Нім, глек вина з прянощами мені. Я змерз у лісі, тож подбай, щоб було гаряче. Я вечерятиму сам. Подай ячмінного хліба, масла, вепрятини.
— Негайно, мосьпане. — Це була найкраща відповідь на всі накази князя Болтона.
Коли Ар’я увійшла до кухні, Мантулик саме пік вівсяні коржі. Троє інших кухарів чистили рибу, а кухарчук крутив над вогнем вепра.
— Пан князь бажають вечерю і глек вина з прянощами на додачу, — оголосила Ар’я, — і щоб вино було гаряче.
Один з кухарів вимив руки, узяв казанка і наповнив його міцним та солодким червоним вином. Мантуликові наказали кришити прянощі, поки вино гріється. Ар’я нагодилася допомагати.
— Без тебе впораюся, — похмуро буркнув він. — Приправити вино вже якось зумію.
«Він мене теж ненавидить. А може, боїться.» Ар’я відступилася, радше засмучена, ніж розлючена. Коли вечеря була готова, кухарі накрили її срібною кришкою і огорнули глека товстим рушником, щоб зберегти гарячим. Надворі густішали сутінки. На мурах навколо голів гомоніли гайворони, наче двірське панство коло короля. Один з вартових притримав їй двері до Башти Гори-Король.
— Кунячу юшку несеш? — пожартував він.
Руз Болтон сидів коло комина і читав товсту, переплетену в шкіру книжку.
— Запали кілька свічок, — наказав він і перегорнув сторінку. — Тут стає темно.
Ар’я поставила вечерю йому коло ліктя і виконала наказ, наповнивши кімнату миготливим світлом та пахощами гвоздики. Болтон перегорнув ще кілька сторінок, а тоді закрив книжку і обережно поклав її у вогонь. Він дивився, як її з’їдає полум’я, і бліді очі сяяли віддзеркаленим світлом. Стара суха шкіра спалахнула з ухканням, жовті сторінки заворушилися, наче їх читав якийсь невидимий оку привид.
— На сьогодні ти мені більше не потрібна, — мовив князь, не дивлячись на Ар’ю.
Вона б мала піти тихо, як миша, але на неї раптом щось напало.
— Мосьпане, — запитала вона, — чи візьмете ви мене з собою, коли залишатимете Гаренгол?
Болтон обернувся до неї. Судячи з очей, він би здивувався менше, якби до нього раптом заговорив печений вепр.
— Хіба я дозволяв тобі ставити питання, Нім?
— Ні, мосьпане. — Ар’я втупилася у підлогу.
— Тоді ти мала б мовчати. Так чи ні?
— Так. Мосьпане.
На щастя, князь Болтон був у доброму гуморі. Розмова, здається, його навіть розважила.
— Я тобі відповім. Один раз. Коли я повертатимуся на північ, то хочу віддати Гаренгол панові Варго. А ти лишишся тут з ним.
— Але я… — почала була Ар’я.
Болтон обірвав її на півслові.
— Я не маю звички сперечатися з зухвалою челяддю, Нім. Невже ти хочеш втратити язика?
Бозна-звідки до Ар’ї прийшло розуміння, що князь Болтон накаже вирізати їй язика так само просто, як припнути собаку на налигача.
— Ні, мосьпане.
— Отже, я більше не почую від тебе зайвого слова?
— Не почуєте, мосьпане.
— Тоді йди спати. Я пробачаю твоє нахабство.
Ар’я пішла, та не до ліжка. Коли вона ступила у темряву двору, стражник коло дверей кивнув до неї та мовив: