Теон сам не усвідомлював цього аж до нинішньої миті, та зараз слова проказалися самі собою.
— Тобі ніколи не завдавали жодної шкоди!
— Беті її теж не завдадуть, якщо ви…
Пан Родрік не дав йому скінчити.
— Гадюка! — вигукнув лицар, червоніючи лицем від люті під своїми білими баками. — Я дав тобі, Перевертню, можливість врятувати своїх людей та померти бодай з якимись рештками честі. А мав би знати, що вбивця дітей не вартий навіть такої милості.
Він сягнув рукою по меча в піхвах.
— Я мав би знести тобі голову просто тут і зараз, щоб покласти край твоїй брехні та лукавству. Клянуся богами, я мав би так і вчинити!
Теон не боявся старого, що белькотів та бризкав слиною з розпачу. Але лучники на дахах і лава лицарів — то зовсім інша справа. Якби дійшло до мечів, повернутися до замку живим він не міг і сподіватися.
— Порушите вашу клятву, вб’єте мене — і побачите, як мала Бета теліпається у зашморгу.
Кісточки пальців пана Родріка побіліли, та за мить він зняв руку з меча.
— Зажився я на світі, якщо дожив до такого. Краще б лежав у могилі!
— Не можу не погодитися, пане. То ви приймете мої умови?
— Я маю обов’язок перед пані Кетлін та домом Старк.
— А перед вашим власним? Адже Бета — остання у вашому роду.
Старий лицар випростався.
— Я пропоную себе замість доньки. Звільни її та візьми мене заручником. Напевне ж каштелян Зимосічі вартий більшого, ніж мала дитина.
— Та не для мене. — «Відважне поривання, старигане, але не такий я дурень, як ти гадаєш.» — Так само, як не для князя Мандерлі або Леобальда Толгарта. Ручуся, вашим життям вони не перейматимуться.
А подумки мовив: «Твоя стара шкура для них не цінніша за шкуру першого-ліпшого хлопа у обозі.»
— Тож ні, я краще лишу собі дівчинку… і не завдам їй шкоди, поки ви робите, що вам кажуть. Її життя — у ваших руках.
— Ласка божа, Теоне, як ти можеш таке чинити? Ти ж розумієш, що я мушу йти на приступ, я зв’язаний присягою…
— Якщо це військо стоятиме перед брамою зі зброєю в руках після заходу сонця, Бета висітиме на шибениці, — відказав Теон. — З першим світлом за нею на той світ піде наступний заручник, а з наступним заходом сонця — ще один. Кожен ранок та вечір забиратиме по людині, поки ви звідси не підете. Заручників мені вистачить.
Він розвернув Веселуна, не чекаючи на відповідь, і рушив до замку. Спершу він їхав кроком, але згадавши про лучників за спиною, прискорився до ристі. Малі голівки дивилися на його наближення зі своїх шпичаків; обідрані й просмолені обличчя збільшувалися з кожним кроком. Між ними стояла Бета Касель, заплакана, з зашморгом на шиї. Теон вдарив п’ятами Веселуна і ринув чвалом. Копита коня загуркотіли по звідному мості, наче удари тулумбасу.
В дворі він зліз з сідла та віддав повід Вексові.
— Це може їх дещо стримати, — мовив Теон Чорному Лоренові. — Після заходу сонця дізнаємося. А дотоді забери дівча всередину і тримай її десь, щоб нікуди не ділася. — Під шарами шкіри, криці та вовни він стікав потом. — А мені треба келих вина. А краще діжку.
У опочивальні Неда Старка розпалили комин. Теон сів коло нього і наповнив чару густим червоним з замкових льохів — таким кислим, як його настрій. «Вони нападуть» — похмуро подумав він, витріщаючись у вогонь. — «Пан Родрік любить доньку, та він каштелян замку, а понад усе — лицар.» Якби то Теон стояв з зашморгом на шиї, а до замку підійшов князь Балон з військом, роги вже сурмили б на приступ. Тут він не мав жодного сумніву. Дяка богам, що пан Родрік — не залізного роду. Чоловіки зелених земель — м’якіші серцем. Але чи досить м’які? Цього він не був певний.
Якщо ні, якщо старий таки накаже брати замок приступом, то Зимосіч впаде — щодо цього Теон себе не дурив. Його сімнадцятеро могли вбити втричі, вчетверо, уп’ятеро проти свого числа, та зрештою їх розчавлять і знищать.
Теон видивлявся у полум’я над краєм келиха з вином і розмірковував про несправедливість життя.
— Я стояв біч-обіч з Роббом Старком у Шепітній Пущі, — пробурмотів він. Тієї ночі він теж боявся, але не так. Одне діло — іти у бій оточеним друзями, і зовсім інше — загинути самотнім, оточеним лише зневагою. «Милосердя» — майнула злиденна думка. — «Де воно? Хто його бачив?»
Вино не принесло жодної втіхи. Теон послав Векса по лука та пішов до старого внутрішнього двору. Там він став перед стрілецькими цілями і пускав стрілу за стрілою, поки не заболіли плечі та не скривавилися пальці, спиняючись тільки для того, щоб витягти стріли для наступного кола стрільби. «Я врятував життя Брана цим луком» — нагадав він собі. — «Якби ж врятувати своє було так само легко.» До колодязя прийшли жінки, але не забарилися; те, що вони побачили на Теоновому обличчі, змусило їх хутко тікати.