— Хоробрий був хлопець, — мовила вона.
— Був хоробрий, а тепер мертвий, — додав Торохкало. — І на вас чекає те саме.
Він вийняв довгу сокиру, змахнув нею над головою. Лиховісно блиснули два добре нагострені леза — покійний Міляк не забував ретельно дбати про свою зброю. Інші дичаки скупчилися за ним, вигукуючи образи. Декілька за ціль для своїх кпинів обрали собі Джона.
— Годі вже, зайчику-побігайчику, відпускай з рукавички вовчика-братика! — кепкував кощавий юнак, струшуючи телепнем з каменем на ремінці. — Поки сонце світить, пошию собі з нього кожушка!
На іншому кінці вервечки дичаків одна зі списниць розчахнула кошлаті хутра на грудях і показала Джонові важку білу цицьку.
— Хлопцик хоце до мамці, га? Іди посмокци, мій малесенький!
Собаки теж гавкали, навісніючи на лютововка.
— Вони хочуть, щоб ми здуру на роги полізли. — Кворин кинув на Джона довгий погляд. — Але ти пам’ятай наказ.
— Якісь обскубані ґави нам трапилися! — заревів Торохкало гучніше від людського гомону. — Ану, хлопці, зробіть так, щоб вони новим пір’ям поросли!
— Ні! — Слово саме зірвалося в Джона з вуст, поки лучники не встигли випустити стріли. Він зробив два швидкі кроки уперед. — Ми здаємося!
— Недарма люди кажуть, що кров байстрюка — то кров боягуза, — холодно мовив Кворин Піврукий позаду нього. — Нині сам бачу. Біжи до нових хазяїв, полохливий зайцю.
Зашарівшись, Джон зійшов схилом туди, де на коні сидів Торохкало. Дичак витріщився на нього крізь отвори шолома і мовив:
— Вільному народові боягузи ні до чого.
— А він не боягуз. — Один з лучників стяг з голови зшитого з овечих шкур ковпака і струснув кудлатою вогняно-рудою головою. — Це байстрюк зимосіцький, який мене пожалів. Хай живе.
Джон зустрів очі Ігритти і не знайшов слів.
— Хай краще помре, — заперечив Князь-над-Кістками. — Чорна ґава — хитра тварюка. Я їм не вірю.
Над головою злетів зі скелі в повітря орел, заплескав крилами, видав лютий вереск.
— Той птах теж тебе не любить, Джоне Сніговію, — відповіла Ігритта. — Воно й не дивно. Він був людиною, доки ти його не вбив.
— Я не знав, — чесно відповів Джон, намагаючись пригадати обличчя чоловіка, якого зарізав у Пересуві. — Ти сказала, що Манс радо мене прийме.
— А таки прийме, — погодилася Ігритта.
— Манса тут немає, — мовив Торохкало. — Рагвила, випусти йому тельбухи.
Дебела списниця звузила очі та мовила:
— Якщо ґава хоче до вільного народу, хай покаже себе і доведе, що не бреше.
— Я зроблю все, що ви скажете. — Джонові нелегко далися ці слова, але він їх все-таки вимовив.
Торохкало зареготав, і його кістяний обладунок гучно заторохтів.
— Тоді вбий Піврукого, байстрюче!
— Диви, пупа не надірви, — відповів Кворин насмішкувато. — Обернися, Сніговію. Осьде стоїть твоя смерть.
Меч у руках Кворина мовби сам стрибнув на Джона, але назустріч йому якось спромігся вилетіти Пазур. Від сили удару меч-байстрюк трохи не вилетів з Джонової руки; Джон відсахнувся назад, щоб встояти. «Не вагайся, чого б від тебе не вимагали.» Він ухопив меча обіруч і якраз встиг завдати свого удару, але дебелий розвідник відкинув його убік з презирливою легкістю. Вони рухалися вперед та назад, вихорилися чорні кобеняки, швидка юність намагалася подолати люту силу ударів Кворина, яких він завдавав лівою рукою. Меч Піврукого, здавалося, був відразу в усіх місцях: сипав ударами з одного боку, а тоді миттю з іншого, ганяв Джона, мов курку двором, не даючи навіть ногами міцно стати. Руки в нього вже німіли.
Навіть коли Привид люто вчепився зубами у литку Кворинові, розвідник якось спромігся встояти на ногах. Але на мить крутнувся, послабив увагу і відкрив щілину в захисті. Джон миттю кинув меча вперед у випаді й чиркнув з боку в бік майже непомітним рухом. Розвідник сахнувся назад, і на якусь мить здалося, що короткий Джонів помах його навіть не зачепив. А тоді на горлянці здорованя з’явилася нитка червоних сліз — яскравих, наче рубінове намисто. За мить сльози перетворилися на потік, і Кворин Піврукий впав додолу.
Писок Привида капотів червоними краплями, але на мечі-байстрюку заплямоване було тільки вістря — якихось пів-вершка. Джон відтяг вовка і став на коліно, обійнявши звіра. У Кворинових очах вже згасало світло.
— …гострий, — мовив він, піднімаючи скалічену руку. А тоді вона впала, і життя розвідника обірвалося.
«Він знав» — майнула в Джона млява думка. — «Знав, чого вони вимагатимуть від мене.» А тоді подумав про Семвела Тарлі, про Грена та Скорботного Еда, про Пипа та Ропуха у замку Чорному. Чи втратив він їх усіх, як раніше втратив Брана, Рікона та Робба? Хто він тепер такий? Чим мусить жити?