— Комета вже така яскрава, що її видно при світлі дня, — мовив Сем, затіняючи очі книжкою в руці.
— Та начхати на ту комету. Старого Ведмедя цікавлять твої мапи.
Привид тим часом біг попереду. Двір зранку геть спорожнів — багацько розвідників подалися до бурдею в Кротовині, де шукали підземних скарбів і напивалися до нестями. З ними пішов і Грен — Пип з Гальдером та Ропухом запропонували скинутися йому на першу жінку, щоб відсвяткувати першу розвідку. Джона і Сема теж кликали, та Сем лякався повій чи не більше, ніж страхолюдної пущі, а Джон взагалі не бажав подібних розваг.
— Робіть, що хочете, — сказав він Ропухові, — а мені вибачте. Я дав обітниці.
Проминаючи септ, Джон почув пісенні голоси. Хтось напередодні битви ішов до хвойд, а хтось — до богів. Джонові стало цікаво, хто потім почуватиметься краще. Септ спокушав його не більше, ніж бурдей; його власні боги мали храми у диких місцях, де оберіг-дерева розкидали навколо себе біле, мов кістка, гілля. «Седмиця за Стіною не має жодної сили» — подумав він, — «на мене там чекатимуть мої боги».
Коло зброярні пан Єндрей Тарф вправлявся з щойно прибулими новачками. Їх привіз минулого вечора Коновій — один із братів-гайворонів, відряджених мандрувати Семицарством у пошуках людей для Стіни. Новоприбулий загін складався зі старця, що спирався на ковіньку, двох білявих юнаків, на вид братів, молоденького жевжика у засмальцьованій шовковій сорочці, неоковирного клишоногого сіромахи та бовдура, який радісно вишкірявся — мабуть, вважав себе за великого воїна. Пан Єндрей саме показував бовдурові, як той помиляється. Лицар був лагіднішим майстром-мечником, аніж пан Алісер Терен, але й від його навчання лишалися синці. Сем щулився від кожного удару, але Джон Сніговій спостерігав за боєм захоплено та уважно.
— Що скажеш про них, Сніговію?
У дверях зброярні стояв Донал Нойє в шкіряному фартуху на голих грудях, коли-не-коли показуючи світові неприкритого пенька своєї відрізаної лівиці. Нойє не міг похвалитися вродою, мав чимале черево, груди як барило, плаского носа і порослу чорною щетиною щелепу. Але бачити його — доброго друга і гідного брата Варти — завжди було приємно.
— Пахкотять літом, — відповів Джон, спостерігаючи, як пан Єндрей ринув на супротивника і збив його додолу. — Де Коновій їх надибав?
— У панській цюпі коло Мартинова, — відповів коваль. — Розбійник, голій, жебрак, двоє сиріт і хлопчик-повія. Ось із ким ми стоїмо на варті царини людей.
— Та згодяться. — Джон подарував Семові загадкову посмішку. — Ми ж згодилися.
Нойє підманив його ближче.
— Ти чув новини про свого брата?
— Ще з вечора.
Коновій та його підопічні привезли з собою на північ свіжі новини, і в трапезній ні про що інше мови не було. Джон досі не знав, що йому думати. Робб — король? Той самий брат, з яким він грався, бився, випив свій перший келих вина? Так, вина, але не матінчиного молока. «Тепер Робб сьорбатиме літнє вино з золотих келихів, а я стану рачки і підставлятиму складені долоні під талу воду з напівзамерзлого струмка.»
— З Робба вийде гарний король, — мовив він голосом вірного підданого.
— Та ну? — Коваль зміряв його очима. — Сподіваймося, хлопче. Те саме я колись казав про Роберта.
— Кажуть, то ви скували йому келепа, — пригадав Джон.
— Еге ж. Я належав до його чаді, служив Баратеонам зброярем і ковалем у Штормоламі, поки не втратив руку. Мої роки такі, що я пам’ятаю ще князя Стефона перед тим, як його забрало море, а всіх його трьох синів знав від їхніх перших іменин. Скажу тобі ось що — вдягнувши корону, Роберт змінився назавжди. Є люди, наче мечі — створені для битви. Почепиш їх на стіну — зіржавіють.
— А його брати? — запитав Джон.
Зброяр хвильку поміркував.
— Роберт був викуваний зі сталі. Станіса зроблено з чавуну — чорного, твердого, міцного, але крихкого. Такий вже він, чавун — ламається, не гнеться. Що ж до Ренлі, то він як мідь — яскраво сяє, гарненький, блискучий, тішить око, але коли доходить до діла, довго не тримається.
З якого металу зроблено Робба? Джон не став питати. Нойє раніше був вірний Баратеонам; більше за все, він вважав Джофрі законним королем, а Робба — зрадником. Серед братчиків Нічної Варти існувало неписане правило: ніколи не лізти надто глибоко в такі речі. На Стіну прибували люди з усього Семицарства; старі уподобання та стара вірність швидко не забувалися, скільки б клятв і обітниць не проказувалося… і Джон знав про те не гірше за інших. Взяти, приміром, Сема: дім його батька присягав Вирієві, князь котрого — Мейс Тирел — стояв за короля Ренлі. Краще про таке мовчати. Нічна Варта не лізе у чвари королівств.