— Аеріон Моторошний?
Джон знав це ім’я. «Принц, який вважав себе драконом» — то була одна з найпохмуріших оповідок Старої Мамки. Його менший братик Бран її обожнював.
— Саме він. Себе він, утім, величав Аеріоном Ясножаром. Одного вечора, добряче напідпитку, він випив глечик шал-вогню, а перед тим сказав приятелям, що має перетворитися на дракона. Втім, боги зглянулися на людей і перетворили його на покійника. Опісля не минуло й року, як король Маекар загинув у битві проти якогось бунтівного князя.
Джон не був повним невігласом у історії Семицарства; замковий маестер дбав про його навчання.
— Те сталося у рік Великої Ради, — підхопив він. — Князі держави віддали корону Аегонові через голову малого сина принца Аеріона та дочки принца Даерона.
— І так, і ні. Спершу її стиха запропонували Аемонові. Так само стиха він відмовився. Сказав, що йому богами призначено служити, а не правити. Він приніс обітницю і не бажав її порушувати, хоча сам верховний септон пропонував йому відпущення. Що ж, ніхто в здоровому глузді не хотів бачити на престолі кров Аеріона, а Даеронова дочка була не сповна розуму, окрім того, що жінка. Єдине, що лишалося — віддати корону молодшому братові Аемона — Аегонові, П’ятому тако нареченому. Його ще називали Аегоном Несподіваним, бо ж він народився четвертим сином четвертого сина і від престолу стояв далеченько. Аемон розсудив, і цілком доречно, що коли він лишиться при дворі, то всі невдоволені братовим правлінням почнуть плести змови навколо нього, а тому поїхав на Стіну. Тут він і лишався, поки по черзі правили і вмирали його брат, братів син та онук… аж доки від руки Хайме Ланістера не загинув останній драконовий король.
— Король, — каркнув крук. Птах перетнув світлицю і всівся Мормонтові на плече. — Король, — повторив він, крокуючи туди-сюди.
— Любить він це слово, — посміхнувся Джон.
— Його легко промовляти. До нього легко призвичаїтися.
— Король, — знову мовив крук.
— Мабуть, пане, він хоче, щоб ви коронувалися.
— В державі вже є три королі, а це, як на мене, втричі більше, ніж треба.
Мормонт почухав крука пальцем під дзьобом, але очі тим часом не зводив з Джона Сніговія. Джон відчув якесь збентеження.
— Пане воєводо, навіщо ви розповіли мені про маестра Аемона?
— Чому завжди оте «навіщо»? — Мормонт посовався у кріслі, насупив брови. — Твого брата Робба вінчали Королем на Півночі. Ти з Аемоном тепер маєш дещо спільне. Брата-короля.
— І не тільки це, — відповів Джон. — Ще обітниці Варти.
Старий Ведмідь гучно пирхнув, від чого крук злетів у повітря та закружляв кімнатою.
— Дай мені по воякові за кожну обітницю, порушення якої я бачив на власні очі, й на Стіні ніколи не бракуватиме захисників.
— Я завжди знав, що Робб колись стане князем на Зимосічі.
Мормонт свиснув; крук повернувся і знову всівся йому на руку.
— Князь — то одне, король — то інше.
Він дав крукові на долоні жменю зерна, дістаного з кишені.
— Твого брата Робба вдягатимуть у шовки, парчу, оксамит сотні різних кольорів, а ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якоюсь кралею-принцесою і наплодить з нею синів. А ти не матимеш жінки, ніколи не візьмеш на руки дитину від своєї крові та плоті. Робб правитиме, а ти служитимеш. Люди кликатимуть тебе гайвороном, а його — «вашою милістю». Співці звеличать кожну дрібницю, яку він зробить, а про твої звитяги, які б вони не були, забудуть скласти бодай віршика. Скажи, що все це зовсім не бентежить тебе, Джоне… і я назву тебе брехуном, і буду певний, що не помилився.
Джон підібрався і напружився, мов тятива.
— А якби і бентежило, то що мені, байстрюкові, лишається робити?
— А й справді, що тобі лишається робити? — запитав Мормонт. — Тобі, байстрюкові?
— Бентежитися, — відповів Джон, — і триматися обітниць.
Кетлін I
Кетлін Старк не могла позбавитися відчуття, що синова корона, нещодавно зроблена для нього в кузні, давить на Роббове чоло важким тягарем.