Кетлін зрозуміла, що її власний син тепер дивиться на неї згори вниз, як на піддану. Вона спитала себе, що змусило його так швидко подорослішати. Війна чи королівський вінець на голові?
— То виходить, ти боїшся, щоб Хайме Ланістер знову не вийшов у поле, чи не так?
Сірий Вітер загарчав, неначе відчувши Роббів гнів, і Едмур Таллі заспокійливо поклав руку на плече сестрі.
— Кет, не треба так. Хлопець має рацію.
— Не називайте мене хлопцем! — спалахнув Робб, обертаючись до дядька. Раптовий його гнів ошелешив бідолаху Едмура, який лише намагався підтримати небожа. — Я майже дорослий чоловік, ще й король — ваш король, ясний пане! Я не боюся Хайме Ланістера. Одного разу я вже його переміг, переміг би й вдруге, якби мусив, от тільки…
Він відкинув пасмо волосся з очей і струснув головою.
— Раніше я міг би виміняти Крулеріза на пана батька, але…
— …але не на дівчат? — Її голос був спокійний і холодніший за лід. — Дівчата стільки для нас не важать, чи не так?
Робб не відповів, але в очах його з’явився болісний вираз. У блакитних очах Таллі, які подарувала йому вона. Мати завдала синові тяжкого удару, але в ньому було надто багато від батька, щоб це визнати.
«Я повелася негідно» — сказала вона собі. — «Ласка божа, що зі мною коїться? Він же робить усе, що в змозі, він так старається, я ж бачу, я знаю, і все ж… Я втратила Неда, я втратила скелю, на якій стояло моє життя, і не витримаю втрати ще й моїх дівчаток…»
— Я зроблю все, що можу, заради сестер, — відказав Робб. — Якщо в королеви є хоч трохи здорового глузду, вона прийме мої умови. Якщо ж ні, то я примушу її пошкодувати про той день, коли вона нам відмовила.
«Схоже, тут із ним балакати нема про що.»
— Матінко, чи остаточна ваша незгода їхати до Близнюків? Там ви опинилися б якнайдалі від війни… і змогли б зазнайомитися з дівчатами родини князя Фрея, щоб допомогти мені у виборі нареченої, коли війна скінчиться.
«Він хоче мене здихатися» — подумала Кетлін, втомлена та виснажена. — «Схоже, королям шкодить мати матерів. До того ж я кажу йому те, чого він не хоче чути.»
— У твої роки, Роббе, мати не мусить тицяти тобі пальцем, яку з дівчат князя Вальдера взяти собі за дружину. Гадаю, ти сам упораєшся.
— То їдьте разом із Теоном. Він вирушає назавтра. Допоможе Малістерам відвести гурт бранців до Морестражу, а звідти сяде на корабель до Залізних островів. Ви теж могли б знайти собі якогось корабля і повернутися до Зимосічі вже на поворот місяця, якщо вітри сприятимуть. Ви потрібні Бранові та Ріконові.
«А тобі не потрібна? Ось який зміст ховається у твоїх словах?»
— Моєму вельможному батькові небагато вже лишилося на цьому світі. Поки твій дід живий, моє місце — тут, у Водоплині, поруч із ним.
— Я б міг наказати вам поїхати. Я ж бо король, мені належить право наказувати.
Кетлін пропустила його слова повз вуха.
— Кажу тобі знову, я б радила надіслати до Пайку когось іншого, а Теона залишити при собі.
— Хто краще перемовиться з Балоном Грейджоєм, ніж його син?
— Язон Малістер, — негайно знайшла відповідь Кетлін. — Титос Чорноліс. Стеврон Фрей. Та хто завгодно… аби не Теон.
Син присів коло Сірого Вітра, куйовдячи йому хутро і навмисне відвертаючи погляд.
— Теон хоробро воював на нашому боці. Я розповідав тобі, як він врятував Брана від дичаків у вовчій пущі. Якщо Ланістери не погодяться на мир, мені знадобляться лодії князя Грейджоя.
— Ти швидше матимеш їх, якщо лишиш собі його сина як заручника.
— Він живе заручником половину свого життя.
— І то недарма! — підхопила Кетлін. — Балон Грейджой не вартий довіри. Не забувай, що він сам уже носив корону, хай лише одне літо. І може схотіти вдягти її знову.
Робб зупинився.
— Не мені йому за те докоряти. Я є королем на Півночі, а він хай буде королем Залізних островів, якщо бажає. Я радо подарую йому корону, аби він допоміг знищити Ланістерів.
— Роббе…
— Я надсилаю Теона. На все добре вам, пані матінко. Сірий Вітре, гайда. — Робб швидко закрокував геть, лютововк хутко потрусив обабіч нього.
Кетлін могла тільки дивитися, як він іде геть. Її син, а тепер — її король. Яке моторошне відчуття. «Наказуй» — радила вона йому в Калин-Копі. І тепер він наказує.
— Піду до батька, — раптом оголосила вона. — Ходімо зі мною, Едмуре.
— Мені треба перемовитися з новими лучниками, яких муштрує пан Десмонд. Прийду пізніше.
«Якщо батько доживе» — подумала Кетлін, та нічого не сказала. Її брат почувався затишніше на полі битви, ніж у опочивальні хворого.