Так завжди закінчувалася казка.
— Бо дракони вміють літати.
Гарен разом з усією чаддю та нащадками загинув у пожежі, що охопила його страхолюдну твердиню, і з тієї пори будь-який дім, що володів Гаренголом, не мав щасливої долі. Хай то був могутній замок, але темний, злий і наврочений.
— Моторошно мені думати, що Робб поведе людей на битву в тіні тієї страшної твердині, — зізналася Кетлін. — Але ж треба-таки щось робити, дядечку.
— І то скоро, — погодився дядько. — Я ж тобі, дитино, ще найгіршого не сказав. Розвідники, що їх я вислав на захід, повернулися зі звісткою, що в Кастерлі-на-Скелі збирають нове військо.
Нове ланістерівське військо. Її аж занудило.
— Треба негайно розповісти Роббові. Хто стане на чолі?
— Кажуть, що пан Стафорд Ланістер.
Дядько відвернувся і кинув оком на річку, а за плечима в нього вітерець розвівав черлено-лазурову кирею.
— Ще один небіж?
Ланістери з Кастерлі-на-Скелі вирізнялися численністю та плодючістю понад усі великі доми.
— Брат у перших, — відповів пан Брінден. — Брат покійної дружини князя Тайвина, а тому родич з обох боків. Він уже старий і тупуватий, але син його, пан Давен, досить грізний воїн.
— Тоді сподіваймося, що військо у поле виведе батько, а не син.
— До того, як вони з’являться на полі, ще мине дещиця часу. Там самі сердюки, охочекомонні та зелені ланіспортські шмаркачі. Панові Стафорду доведеться їх озброїти й вивчити, перш ніж пхатися у бій… і прошу зазначити, князь Тайвин — то не Крулеріз. Він не кидатиметься на ворога стрімголов і навмання, а почекає, поки пан Стафорд виступить, і вже тоді сам висуне носа з-за стін Гаренголу.
— Якщо тільки… — завагалася Кетлін.
— Так-так? — заохотив пан Брінден.
— Якщо тільки він не муситиме вийти з Гаренголу назустріч іншій загрозі.
Дядько подивився на неї та замислився.
— Князеві Ренлі.
— Королю Ренлі.
Прохач про допомогу мусить величати господаря у його домі так, як тому заманеться.
— Нехай. — Пан Брінден посміхнувся лукаво і зловісно. — Але він, певна річ, чогось від нас захоче.
— Того, чого завжди хочуть королі, — відповіла Кетлін. — Присяги на вірність.
Тиріон II
Янос Слинт, син різника, так гикав, коли сміявся, наче одночасно рубав м’ясо на колоді.
— Ще вина? — запитав його Тиріон.
— Не маю заперечень, — відповів князь Янос, простягаючи келиха. Статурою він нагадував винне барило, і місткість мав відповідну. — Навіть не подумаю заперечувати. Чудове червоне. Вертоградське?
— Дорнійське. — Тиріон майнув рукою, чашник налив ще. Не рахуючи челяді, вони з паном Яносом сиділи в малій трапезній самі, за невеличким столом, вихопленим з темряви запаленими свічками. — Пощастило. Дорнійські вина нечасто бувають такі багаті на смак.
— Багаті, — повторив жабопикий здоровань і добряче хильнув з келиха. Янос Слинт не мав звички сьорбати потрошку, і Тиріон швидко помітив його схильність. — Так, саме багаті. Дуже точне слово. Мені воно до смаку. Пробачте моє зухвальство, ваша вельможносте, але смію твердити, що ви маєте неабиякий хист до слів. І таку байку сміховинну розказали. Надзвичайно мене потішили.
— Щасливий вам догодити… але ж на відміну від вас, я не ношу вельможного титулу. Вам досить називати мене просто Тиріоном, пане Яносе.
— Як забажаєте.
Слинт хильнув ще, закапотівши вином на груди чорного єдвабового жупана. Зверху нього він мав коротку парчову накидку, застібнуту крихітним списом з вістрям, вкритим темно-червоною поливою. А ще він був добряче, по-справжньому п’яний.
Тиріон прикрив рота рукою та чемно відригнув. На відміну від князя Яноса, вином він не зловживав, проте вечерею напхався по самі вінця. Перше, що Тиріон зробив, оселившись у Башті Правиці — спитав кращого кухаря у місті й винайняв його собі на службу. Цього вечора вони з Слинтом частувалися юшкою з бичачих хвостів, літньою городиною, посипаною горіхами і солодким червоним кропом, заправленою виноградом та дрібно накришеним сиром, гарячим крабовим пирогом, гостро присмаченими кабачками, куріпками у маслі. До кожної страви подавали окреме вино. Князь Янос визнав, що ніколи і наполовину так добре не їв.
— Певно, їстимете навіть краще, як влаштуєтеся у Гаренголі, — мовив Тиріон.
— Поза сумнівом. Може, зваблю собі на службу вашого кухаря, як гадаєте?
— Війни розпочиналися і з менших приводів, — відповів Тиріон, і вони обидва довго та смаковито посміялися. — А ви сміливець, що берете собі у маєтність Гаренгол. Така похмура твердиня, величезна… дуже дорога в утриманні. Дехто навіть каже — наврочена.