— Але, схоже, не досить, щоб урятувати нещасну дитину.
— На жаль, ні. Був іще один байстрюк — хлопець, трохи доросліший. Я вжив заходів, щоб прибрати його подалі від небезпеки… та ніколи, мушу зізнатися, не подумав би, що смерть загрожує також і грудному немовляті. Дівчинка — підлого роду, донька повії, не має від народження ще й року. Яка з неї могла бути загроза?
— Вона була Робертова дочка, — гірко проказав Тиріон. — Серсеї, схоже, цього досить.
— О так. Надзвичайно сумно. Мушу винуватити себе за бідне дитинча та її матір. Таку молоду, таку закохану в короля.
— Закохану? — Тиріон ніколи сам не бачив мертвої дівчини, але подумки уявляв її одночасно Шаєю і Тайшею. — Цікаво, чи здатні повії справді кохати? Ні, не треба відповідати. Певних речей краще зовсім не знати.
Він влаштував Шаю у розлогому обійсті, вибудуваному з колод та каміння, з власним колодязем, стайнею та садком; надав їй челядь для усіх потреб, білого птаха з Літніх островів для розваги, шовки, срібло та коштовності для прикраси, сторожу для безпеки. Але все ж непокоївся. Вона хотіла бути з ним дедалі більше і довше, вона сама сказала. Вона хотіла йому служити і допомагати в усьому.
— Ти допомагаєш мені найбільше тут, під простирадлами, — сказав він їй якось вночі після кохання, лежачи поруч і примостивши голову в неї на грудях. Міць його скніла, солодко натруджена. Дівчина відповіла самими лише очима, і він знав, що не те вона сподівалася від нього почути.
Тиріон зітхнув і потягнувся був за вином, але згадав князя Яноса і відштовхнув глек.
— Здається, сестра не збрехала про Старкову смерть. Дякувати за ту навіжену дурість нам слід моєму небожеві.
— Король Джофрі віддав наказ. Янос Слинт і пан Ілин Пейн виконали його швидко і не вагаючись…
— …майже так, наче саме його і чекали. Так, ми вже про це балакали, і без жодного зиску. Безумство вчинено.
— Маючи під своєю рукою міську варту, пане мій, ви цілком здатні подбати про те, щоб його милість не чинив подальших… безумств, чи не так? Певна річ, також слід подбати про особисту варту королеви…
— Червонокирейників? — Тиріон здвигнув плечима. — Вірність сотника Вилара належить Кастерлі-на-Скелі. Він знає, що я чиню в цьому місті волю свого батька. Серсеї важкувато буде скористатися його вояками проти мене… а до того ж їх усього лише якась сотня. Тільки в мене особисто є стільки ж із половиною. І ще шість тисяч золотокирейників, якщо Бережняк — саме така людина, як ви кажете.
— Ви скоро самі помітите, що пан Джаселин — вояк мужній, чесний, вірний службі… та надзвичайно вдячний.
— Цікаво тільки, кому саме?
Тиріон не довіряв Варисові, хоча цінності його заперечувати не міг. Той таки знав чимало, поза всякими сумнівами.
— Чому ви так прагнете прислужитися, пане мій Варисе? — запитав Тиріон, вивчаючи уважно м’які руки євнуха, його безволосе напудроване обличчя, слизьку посмішечку на вустах.
— Ви — Правиця. Я служу державі, королю і вам.
— Так само, як служили Джонові Арину та Едардові Старку?
— Я служив князеві Арину і князеві Старку повною мірою своїх сил. Їхня нагла, передчасна смерть засмутила і нажахала мене понад усе на світі.
— Уявіть собі мої почуття. Адже я можу стати наступним.
— О ні, гадаю, не станете, — відповів Варис, бовтаючи вино у келиху. — Влада — вельми цікава річ, мосьпане. Чи не міркували ви, часом, над тією загадкою, яку я поставив вам у заїзді того пам’ятного дня?
— Вона спадала мені на думку кілька разів, — визнав Тиріон. — Король, жрець, багатій — хто з них помре, а хто житиме? Кому підкориться горлоріз? Ця загадка не має відповіді або радше має їх забагато. Все залежить від того чолов’яги, у чиїй руці меч.
— І все ж сам по собі він ніхто, — мовив Варис. — Він не має ані корони, ані золота, ані прихильності богів. А має лише нагострену залізяку.
— Саме та нагострена залізяка несе в собі владу над життям та смертю.
— Таки-так… і все ж якщо над нами справді владарює вояк із мечем, то навіщо ми прикидаємося, наче влада належить королям? Чому міцний чолов’яга зі зброєю в руках мусить коритися такому королеві-хлопчакові, як Джофрі, або пропитому бовдурові на зразок його батька?
— Бо ті королі-хлопчаки та пропиті бовдури можуть прикликати до себе інших вояків, які теж мають мечі.
— Тоді влада насправді належить тим іншим воякам. Так чи ні? То звідки ж ті мечі? І чому вони підкоряються комусь? — Варис посміхнувся. — Дехто каже, що знання — то сила. Дехто інший стверджує, що всяка влада йде від богів. А є й такі, які кажуть, що влада походить від закону. Та все ж того дня на сходах Баелорового септу наш побожний верховний септон, наша законна королева-намісниця і ваш покірний, обтяжений найрізноманітнішим знанням слуга виявилися такими ж безсилими, як перший-ліпший ковальчук чи кухарчук із натовпу. Хто ж, на вашу думку, насправді убив Едарда Старка? Джофрі, який віддав наказ? Пан Ілин Пейн, який змахнув мечем? Чи… хтось інший?