— Ой, у морі бульки диму піднімаються, жар зелено-синьо-чорний розгоряється, — десь там співав Пістрявчик. — Отакої, йой-ой-ой.
Король пірнув у вогонь, стиснувши зуби і тримаючи попереду себе шкіряну кирею, щоб уберегтися від жару. Він кинувся просто до Матері, вхопив меча рукою в рукавиці й висмикнув з палаючого дерева одним могутнім зусиллям. А тоді взявся відступати, тримаючи меча високо над собою. Навколо вишнево-червоного клинка танцювали нефритово-зелені язики полум’я. Стражники побігли обтрушувати жарини, що начіплялися королю на одяг.
— Вогненний меч! — заволала королева Селиса. Пан Аксель Флорент разом з іншим королевиним панством підхопив її клич. — Вогненний меч! Він горить! Він палає! Вогненний меч!
Мелісандра здійняла руки над головою.
— Уздріть! Нам обіцяно було знак, і ось ми бачимо його на власні очі! Уздріть Світлоносця! Азор Ахай відродився! Хай живе Воїн Світла! Хай живе Син Вогню!
У відповідь залунали нерівні вигуки, а тим часом почала тліти рукавиця Станіса. Король вилаявся, встромив вістря меча у сиру землю та збив вогонь об своє стегно.
— Господи, кинь на нас своє світло! — закликала Мелісандра.
— Бо ніч темна і повна жахіть! — загукали у відповідь Селиса та її прибічники.
«Чи мушу і я проказувати те саме?» — спитав себе Давос. — «Чи аж таким є мій борг перед Станісом? Чи справді цей вогняний бог став його власним?» Вкорочені пальці скніли та свербіли.
Станіс стяг рукавицю та кинув її на землю. Богів у багатті вже годі було упізнати. Від Коваля відпала голова, порскнувши попелом та червоними жаринами. Мелісандра співала асшайською мовою, підвищуючи та стишуючи голос, наче на морі гуляли припливи й відпливи. Станіс розв’язав поворозки трохи присмаленої шкіряної киреї й стояв, мовчки слухаючи. Встромлений у ґрунт, Світлоносець досі світився тьмяно-червоним блиском, але полум’я на ньому вже згасало.
Коли поспів’я скінчилося, від богів лишилося саме чорне вугілля, і так само скінчився королівський терпець. Король узяв королеву під лікоть і повів її назад до Дракон-Каменя, лишивши Світлоносець там, де він стирчав. Червона жінка затрималася ще на хвильку і простежила, як Деван став на коліна разом із Брієном Парином і загорнув обсмалений, зчорнілий меч у шкіряну накидку короля. «Червоний Меч Звитяжців — досить жалюгідна залізяка» — майнула в Давоса думка.
Декілька вельможних панів лишилося, щоб стиха побалакати з навітреного боку від вогнища. Коли вони побачили, що Давос на них дивиться, то замовкли. «Якщо Станіс впаде, вони зжеруть мене за одну мить.» Він не належав і до королевиного панства — купки марнославних лицарів та дрібних князьків, які віддалися цьому Господові Світла і тим вислужили ласку пані княгині — е ні, вже пані королеви, не можна забувати — Селиси.
Коли Мелісандра та зброєносці пішли, прихопивши коштовного меча, вогонь уже почав згасати. Давос разом із синами влився до натовпу, що пробирався до берега та кораблів.
— Деван добре впорався з дорученням, — мовив він дорогою.
— Еге ж, подав рукавичку і навіть на землю не впустив, — пирхнув Дал.
Алард кивнув.
— Отой значок на Деванових грудях… вогняне серце… що воно таке? Адже Баратеонів знак — олень, вінчаний короною.
— Можновладець може обирати собі не один знак, а скільки забажає, — відповів Давос.
Дал посміхнувся.
— Не тільки чорний корабель, а ще й цибулину до нього, пане батьку?
Алард копнув камінця.
— Хай Інші вхоплять нашу цибулину… і те палаюче серце теж. То лиха справа — палити Седмицю.
— Де це ти набрався благочестя? — спитав Давос. — Що син перемитника знає про божу волю і справи віри?
— Я син лицаря, пане батьку. Якщо ви забуваєте про свій стан, то чому вони мусять про нього пам’ятати?
— Син лицаря, але сам іще не лицар, — мовив Давос. — І не будеш ним, якщо пхатимеш носа у те, що тебе не обходить. Нашим законним королем є Станіс, і не нам піддавати сумніву його рішення. Ми ведемо його кораблі, ми виконуємо його волю. Та й по тому.
— Щодо справ корабельних, пане батьку, — мовив Дал, — мене не втішають барила для води, які мені дали для «Примари». Вони зроблені з зеленої сосни. Щойно вийдемо у море, вода миттю зіпсується.
— Я отримав такі самі для «Пані Мар’ї», — додав Алард. — Геть усе витримане сухе дерево забрали собі люди королеви.
— Я скажу королю, — пообіцяв Давос.
Хай краще почує від нього, ніж від Аларда. Його сини були добрі вояки і ще кращі корабельники, але з вельможними панами розмовляти не вміли. «Вони вродилися від того ж хамського кореня, що і я. Але не люблять про те згадувати. Дивлячись на наш прапор, вони бачать високий чорний корабель, що летить за вітром. А на цибулину заплющують очі.»