— Дядьку, навіщо мій батько скликав мечі та вітрила?
— Він напевно розповість тобі в Пайку.
— Я бажав би дізнатися про його задуми зараз.
— Від мене не дізнаєшся. Нам звеліли не казати жодній живій душі.
— Навіть мені?!
Теон спалахнув гнівом. Він очолював вояків у бою, полював разом із королем, здобув славу в турнірних бугуртах, воював біч-обіч із Брінденом Таллі та Великоджоном Умбером, бився у Шепітній Пущі, взяв до ліжка стільки дівчат, що й порахувати не міг, а його дядько поводиться так, наче він досі десятирічний хлопчик!
— Якщо мій батько задумав воювати, я маю знати про його задуми. Я не перша-ліпша «жива душа», я — спадкоємець Пайку і Залізних островів!
— Щодо цього, — відповів дядько, — ми ще подивимось.
Теонові наче ляпаса хтось дав.
— Подивимось?! Усі мої брати мертві. В мого вельможного батька лишився єдиний живий син — я.
— Твоя сестра теж жива.
«Аша» — подумав він збентежено. Так, вона старша від Теона на три роки, але ж…
— Жінка може успадкувати стіл, тільки якщо немає прямого чоловічого нащадка, — оголосив він гучно. — Я не дозволю відняти в мене законні права. Застерігаю вас!
Дядько забурчав.
— Ти застерігаєш служителя Потоплого Бога, хлопчисько? Ти забув більше, ніж гадаєш. І зовсім здурів, якщо вирішив, що твій вельможний батько віддасть наші священні острови до рук одного зі Старків. Тепер мовчи. Шлях надто довгий і нелегкий, щоб слухати твоє сороче стрекотіння.
Теон припнув язика, хоча й не без зусиль. «Ось воно як» — подумав він. — «Наче за десять років у Зимосічі можна стати Старком.» Князь Едард виростив його серед власних дітей, але Теон ніколи не був одним із них. Усі в замку, від пані Старк до останнього кухарчука, знали, що Теон — заручник батькової вірності престолу. І поводилися відповідно. Байстрюк Джон Сніговій — навіть той мав від зимосіцького люду більше шани, ніж Теон Грейджой.
Князь Едард час від часу намагався клеїти з себе щось на кшталт батька, та для Теона він назавжди лишився людиною, що принесла на Пайк вогонь і кров, а його забрала з дому геть. Ще хлопчиськом він завжди боявся суворого обличчя Старка і його великого темного меча. Пані княгиня ж цуралася його так, як тільки можливо.
Що до старківських дітей, то в ті роки, що Теон провів у Зимосічі, молодші були ще надто шмаркаті для його товариства. Хіба що Робб та його брат-байстрюк Джон Сніговій доросли до того, щоб їх помічати. Байстрюк був похмурий та відлюдькуватий, легко відчував образу, заздрив Теоновому вельможному родоводові і повазі Робба. До самого Робба Теон відчував певну приязнь, як до молодшого брата… але знав, що тут, на Пайку, про неї краще не згадувати. На Пайку, схоже, і досі вели старі війни. Та воно й не дивно: Залізні острови жили минулим, бо теперішнє життя було таке гірке й жалюгідне, що й згадувати не хотілося. Його батько та дядьки, окрім того, були вже старі, а старі можновладці мають звичай забирати старі чвари з собою в могилу, нічого не забуваючи і не пробачаючи.
Така ж халепа сталася і з Малістерами, його супутниками у дорозі з Водоплину до Морестражу. Патрек Малістер був добрячий парубок, вони з ним поділяли смак до дівок, вина і соколиних ловів. Але коли старий князь Язон побачив, що син надто захопився Теоновим товариством, то відвів його геть і нагадав, що Морестраж збудували захищати узбережжя від набігів з Залізних островів, а головне — від Грейджоїв з Пайку. Їхня Лунка Башта називалася так з-за велетенського спижевого дзвона, в який за давніх часів били на сполох — скликати міщан і селян до замку, щойно на західному обрії з’являться залізняцькі лодії.
— І байдуже, що в той дзвін били один раз за триста років, — мовив Патрек до Теона наступного дня, коли розповідав про перестороги свого батька за глеком вина з зелених яблук.
— Тоді, коли на Морестраж напав мій брат, — додав Теон. Того разу князь Язон убив Родріка Грейджоя під мурами замку і скинув залізняків назад у затоку. — Якщо твій батько гадає, що я на нього маю за те зуб, то тільки тому, що він не знав Родріка.
Вони тоді добряче посміялися і загалопували наввипередки до веселої та соковитої мірошничихи, знаної Патреком. От би мати його зараз поруч. Малістер він там чи ні, а в дорозі був би кращий товариш, ніж оцей старий квасний святенник, на якого перетворився дядько Аерон.
Стежка, якою вони їхали, звивалася вгору та вниз, голими кам’янистими пагорбами. Скоро вони вже й моря не бачили, хоча гострий запах солі незмінно висів у вологому повітрі. Їхали вони сталим неквапним кроком; минули хазяйство чабана з овечою кошарою, покинуті копальні. Нового побожного Аерона Грейджоя не надто тягнуло на розмови, і вони зберігали похмуре мовчання. Нарешті Теонові урвався терпець.