— Тепер на Зимосічі править Робб Старк.
Аерон їхав собі далі.
— Один вовк не кращий за іншого.
— Робб відмовився від вірності Залізному Престол й коронував себе Королем-на-Півночі. Почалася війна.
— Маестрові круки літають і над сіллю, і над скелею. Твої новини давно протухнули й засмерділися.
— Це означає новий день, дядьку.
— Новий день починається щоранку. І старий починався так само.
— У Водоплині кажуть інше. Там подейкують, що червона комета провіщує новий вік. Що то посланець від богів.
— То й справді провісник, — зазначив жрець, — але від наших богів, не їхніх. То палаюче тавро, яке наш народ носив у старі часи. То полум’я, що його Потоплий Бог виніс із моря. Воно провіщує великий приплив. Нам час напнути вітрила і вийти у світ з вогнем і мечем, як вчинив він.
Теон всміхнувся.
— Радо погоджуюся.
— Згода людини з богом значить не більше, ніж згода краплі зі штормом.
«Ця крапля одного дня стане королем, старцю.» Теонові набридло похмуре бурмотіння дядька; він ударив коня острогами і затрусив ристю вперед, усміхаючись.
Сонце майже сіло, доки вони дісталися мурів Пайку — вигнутої серпом стіни темного каменю між двома скелями з брамною баштою посередині та ще трьома баштами з кожного боку. Теон досі бачив рубці, які залишили камені з метавок Роберта Баратеона. Замість руїн старої південної башти поставили нову; її камінь був світліший, ще не заплямований мшеддю. Саме там Роберт проломив стіну і першим увірвався до пролому з келепом у руці просто по битих каменях та скривавлених тілах, біч-обіч із Недом Старком. Теон дивився на них тоді з безпечної криївки у Морській Башті. Ще й досі, бувало, він бачив уві сні смолоскипи і чув глухий гуркіт падіння стіни.
Брама стояла відчинена, іржаві ґрати підняті. Сторожа на мурах дивилася відчуженими очима, як Теон Грейджой нарешті повертається додому.
Позаду зовнішнього муру простяглося ще з півсотні морґ землі, відкритої вітрам з моря та неба. Тут стояли стайні, псярні та ще кілька розкиданих навколо служб. У загорожах юрмилися вівці та свині; замкові собаки бігали вільно. На південь простяглися скелі та широкий кам’яний міст до Великої Вежі. Зістрибуючи з сідла, Теон чув гуркіт хвиль; по його коня підбіг стайняр. Кількоро кощавих дітей та робів-бранців викотили на них тупі очиська; вельможного пана батька ніде не було видно. А ще Теон не бачив нікого з тих, кого пам’ятав з дитинства. «Якесь похмуре і недоладне виходить повернення» — майнула в нього думка.
Жрець навіть з коня не зліз.
— Хіба ви не лишитеся на ніч, щоб розділити трунок і частунок, дядьку?
— Мені звеліли привезти тебе. Тебе привезено. Я повертаюся до справ божих.
Аерон Грейджой розвернув коня і повільно рушив геть під брудними шпичаками брамних ґратів.
До Теона сторожко наблизилася зігнута стара шкиринда у мішкуватому сірому вбранні.
— Маю наказ, мосьпане, допровадити вас до покоїв.
— Чий наказ?
— Вашого вельможного батька, мосьпане.
Теон стягнув рукавиці.
— То ти знаєш, хто я такий. Чому ж мене сам батько не привітає?
— Наш пан чекають на вас у Морській Башті, мосьпане. Щойно ви спочинете з дороги.
«А я гадав, що то Нед Старк був до мене холодний.»
— Хто ти така?
— Геля. Дбаю про цей замок для вашого вельможного батька.
— Тут за управителя раніше був Силас. Його ще звали Кислоротий. — Теон і дотепер не забув, як смердів вином подих старого.
— П’ять років як помер, мосьпане.
— А як ся має маестер Кален, де він?
— Спочиває у морі. Круків тепер порає Вендамир.
«Та я тут зовсім чужий» — подумав Теон. — «Наче нічого не змінилося, але геть нічого не лишилося, як було.»
— Проведи мене до покоїв, стара, — наказав він.
Та незграбно вклонилася і повела через майдан до мосту. Ну, хоча б міст лишився таким, як він пам’ятав: стародавні камені були слизькі від бризок, порослі мшеддю, під ногами буяло пінне море, наче велетенський дикий звір, за одяг смикав солоний вітер.
Мріючи про повернення додому, Теон змальовував в уяві невеличку опочивальню в Морській Башті, де колись спав хлопчаком. Але натомість стара провела його до Кривавої Вежі. Тут палати були більші та краще облаштовані, хоча такі самі холодні й вогкі. Теону відвели кілька геть захололих покоїв з такими високими стелями, що вони губилися вгорі у темряві. Може, його б і втішила така шана, якби він не знав, що саме тут колись сталася подія, від якої Кривава Вежа отримала свою назву. Тисячу років тому синів річкового короля порубали на шматки просто у ліжках і вислали ті шматки їхньому батькові на велику землю.