Выбрать главу

— Пів-царства втратити не так боляче, як ціле, — відповів Кресен, — а якщо ви допоможете хлопцеві помститися за смерть батька…

— З якого дива я маю мститися за Едарда Старка? Він був для мене ніщо. То Роберт його любив, а не я. Мов рідного брата любив! Чи знаєте ви, скільки разів я чув це від Роберта? Але ж його брат був не Старк, а я! Та хіба хто сказав би, дивлячись на Робертову до мене ласку? Я для нього утримав Штормолам, я дивився, як помирали з голоду добрі вояки, поки Мейс Тирел та Пакстер Рожвин бенкетували попід моїми стінами. А чи подякував мені Роберт? Дзуськи! За прорвану облогу він подякував тому ж таки Старкові. Але щурів та шкіру з чобіт у замку їв не Старк, а я! То я збудував кораблі за наказом Роберта, то я захопив Дракон-Камінь у його ім’я. А чи взяв він мене ласкаво за руку, а чи сказав: «Дякую, любий брате, за вірну службу»? Еге ж, наставляй кишеню! Він повісив на мене вину за те, що Вілем Даррі утік з Візерисом та немовлям, наче я мав силу їх зупинити. Я сидів у його раді п’ятнадцять років — допомагав Джонові Арину правити державою, поки Роберт цмулив вино і шльондрав по дівках. А коли Джон помер, чи зробив мене брат своїм Правицею? Дзуськи! Він на цирлах побіг до свого милого друга Неда Старка і віддав уряд йому. Втім, невелика з того втіха вийшла їм обом.

— Вам краще знати, пане мій, — відповів згідливо маестер Кресен. — Ви стерпіли великі образи, та що було, те з водою спливло. Якщо з’єднати сили зі Старками, то ще можна дочекатися й кращої днини. Та й іншими теж нехтувати не слід. Що скажете про пані Арин? Якщо саме королева замордувала її чоловіка, то, певно ж, пані Ліза бажає відплати. І має малого сина, спадкоємця Джона Арина. Якби заручити з ним Ширену…

— Її малий — хворий та слабкий, — заперечив князь Станіс. — Навіть його батько не дурив себе, коли просив мене узяти хлопця на виховання. Служба джурою на Дракон-Камені могла б піти йому на користь, але клята Ланістериха встигла отруїти князя Арина раніше, і тепер Ліза ховає малого у Гнізді. Кажу вам, звідти вона його вже не випустить.

— То відішліть Ширену до Соколиного Гнізда, — наполягав маестер. — Дракон-Камінь — невесела домівка для дитини. Хай з нею поїде блазень, щоб вона мала коло себе знайому душу.

— Знайому почвару, радше сказати. — Станіс зморщив чоло, роздумуючи. — Хоча… може, й варто спробувати…

— Чи мусить законний повелитель Семицарства благати про допомогу навіжених удовиць та зухвалих узурпаторів? — різко й зненацька запитав жіночий голос.

Маестер Кресен обернувся і схилив голову.

— Шановна пані, — мовив він, досадуючи, що не почув, як та ввійшла.

Князь Станіс спохмурнів.

— Я не благаю. Нікого. Дивіться мені, пані дружино, про це не забувайте.

— Рада чути, мій пане.

Пані Селиса на зріст була не нижча від чоловіка, тілом струнка, лицем худорлява, капловуха, з гострим носом та легким пушком вусів на верхній губі. Щодня вона висмикувала ті вуса, щодня гірко шпетила їх, та позбавитися ніяк не могла. Очі вона мала світлі, водянисті, рота — жорсткого й суворого, голос — схожий на ляск батога. І зараз той батіг ляскав так гучно, як тільки умів.

— Пані Арин мусить принести вам присягу на вірність без жодних умов. Так само Старки і ваш брат Ренлі, а за ними й решта. Ви є їхнім єдиним законним королем. Негоже торгуватися за те, що з ласки світлого бога є вашим власним.

Вона сказала: «бога». Не «богів». То виходить, червона жінка полонила її серце й душу, відвернула від богів Семицарства, старих і нових, навернула до того бога, якого звали Господом Світла.

— Ваш бог хай залишить свою ласку собі, — відповів князь Станіс, який не поділяв гарячкової віри своєї новонаверненої дружини. — Я потребую мечів, а не ласки. Чи не приховали ви часом десь таємного війська, про яке досі не згадували?

Не надто чемний вийшов початок розмови. Та Станіс завжди почувався незатишно коло жінок, ба навіть власної дружини. Коли він поїхав до Король-Берега, щоб сісти у Робертовій раді, то залишив Селису разом із дочкою на Дракон-Камені. Листи писав рідко, а ще рідше приїжджав сам; обов’язок на шлюбному ложі справляв раз чи два на рік і не мав з нього великої втіхи. А синів, яких він колись сподівався, не породив жодного.

— Військо мають мої брати та дядьки, — відказала вона. — Дім Флорент готовий стати під ваші прапори.

— Дім Флорент може виставити у поле щонайбільше дві тисячі мечів. — Подейкували, і недарма, що Станіс достеменно знає військову силу кожного шляхетного дому в Семицарстві. — До того ж моя довіра до ваших братів і дядьків значно слабкіша за вашу. Землі Флорентів надто близько до Вирію, щоб ваш вельможний дядько міг не зважати на гнів Мейса Тирела.