Вона дозволила лицареві піти, але коли той стояв уже під запоною шатра, не втрималася і покликала заради останнього питання:
— А яка вона була на вигляд, ваша пані Линеса?
Пан Джораг сумно всміхнувся.
— Дещо схожа на вас, Даянерис. — І низько вклонився. — На добраніч, моя королево.
Дані затремтіла і щільніше загорнулася у левову шкуру. «То вона була схожа на мене.» Тепер ставало ясніше багато такого, чого вона раніше не розуміла. «Він жадає мене» — зрозуміла вона. — «Кохає мене, як кохав її. Не так, як лицар любить королеву, а як чоловік — жінку.» Вона спробувала уявити себе у обіймах пана Джорага: як вона його цілує, пестить, дозволяє увійти в себе. Та даремно — щойно вона заплющувала очі, як його обличчя ставало обличчям хала Дрого.
Хал Дрого був її сонцем-та-зорями, її першим коханцем. Може, хай лишається і останнім. Маегі Міррі Маз Дуур присягнулася, що Дані вже ніколи не виносить живе дитя, а навіщо чоловікові безплідна дружина? Та й хто з чоловіків міг би рівнятися з Дрого, який помер з необрізаним волоссям і зараз вів крізь нічні землі цілий халазар зірок?
Вона чула у голосі пана Джорага тугу за своїм Ведмежим островом. «Він ніколи не матиме мене, але одного дня я зможу повернути йому дім та честь. Ця дещиця — у моїх силах.»
Тієї ночі її сон не турбували жодні привиди. Їй снився Дрого і перший виїзд разом у ніч їхнього весілля. Та в її сні вони сиділи не на конях, а на драконах.
Наступного ранку вона прикликала до себе кревноїзників.
— Кров моєї крові, — мовила вона всім трьом, — ви всі повинні дещо для мене зробити. Кожен із вас має взяти трьох коней — найздоровіших та найвитриваліших з тих, що в нас лишилися. Накладіть на коней стільки води та харчів, скільки вони зможуть нести, і рушайте вперед у моє ім’я та за моїм наказом. Агго, твоя дорога лежить на південний захід. Рахаро — на південь. А ти, Джохого, іди за «шієрак кійя» на південний схід.
— Чого нам шукати, халісі? — спитав Джохого.
— Усього, що там є, — відповіла Дані. — Шукайте інших міст, живих чи мертвих. Шукайте караванів та людей. Шукайте річок, озер, великого солоного моря. Знайдіть, як далеко простягається ця пустеля і що лежить на іншому її боці. Вирушаючи звідси, я не хочу більше іти навмання. Я бажаю знати, куди я йду і як краще туди дістатися.
І вони виїхали, теленькаючи дзвіночками у волоссі, а Дані лишилася з невеличким загоном тих, хто пережив похід пустелею, в місці, яке вони назвали Ваес Толорро — «місто кісток». День змінював ніч, а ніч знову змінював день. Жінки збирали плоди у садах мертвого народу. Чоловіки порали коней, лагодили сідла, стремена, підкови та взуття. Діти блукали кривими провулками, знаходили старі спижеві монети, шматочки лілового скла, кам’яні глечики з ручками, різьбленими у подобі змій. Одну жінку вкусив червоний скорпіон, та окрім неї, більше ніхто не помер. Коні почали наїдати трохи м’яса. Дані сама гляділа за раною пана Джорага, і та почала зцілюватися.
Першим повернувся Рахаро. Він доповів, що на південь червона пустеля тяглася далі й далі, а тоді скінчилася на голому березі коло отруйної води. Звідси дотуди лежали тільки сипучі піски, обдерті вітрами скелі та жорсткі рослини, вкриті гострими шпичаками. Він присягнувся, що проминав кістки драконів, ще й такі величезні, що кінь з вершником легко пройшов між жахливих чорних щелеп. А більше нічого він не бачив.
Дані дала йому під провід тузінь найдужіших чоловіків з наказом розібрати бруківку на майдані й дістатися землі. Якщо в щілинах між каменями може рости чорт-трава, то без каменів напевне виросте щось краще. Колодязів тут було вдосталь, і якщо знайти насіння, майдан скоро буятиме цвітом.
Наступним повернувся Агго. Він присягнувся, що південний захід — безплідний та випалений. Він знайшов руїни ще двох міст, менших за Ваес Толорро, але в іншому таких самих. Одне охоронялося кільцем черепів на іржавих залізних списах, і туди він увійти не посмів. Але друге досліджував стільки, скільки зміг. Агго показав Дані знайденого ним залізного обруча на руку з необробленим вогняним опалом завбільшки з її великий палець. Там були ще сувої, але сухі та дуже крихкі, тому Агго не став їх чіпати.
Дані подякувала йому і приставила наглядати, як лагодять ворота. Якщо в старі часи через пустелю прийшли якісь вороги, щоб спалити ці міста, то чому б їм не з’явитися знову?
— А коли так, мусимо підготуватися до зустрічі, — оголосила вона.
Джохого мандрував так довго, що Дані вже злякалася за його життя. Коли його перестали навіть видивлятися, він раптом з’явився з південного сходу. Один з вартових, поставлених Агго, побачив його першим і загукав; Дані притьмом вибігла на мури подивитися на власні очі. Справді, Джохого повернувся, ще й не один. За ним їхали троє чудернацько вбраних незнайомців верхи на бридких горбатих створіннях, поруч із якими коні здавалися дрібнотою.