— Зерна, — каркнув крук, схиливши голову. Кінь заіржав.
Джон видерся на свого бахмута, розвернув його і потрусив геть. Вояки Нічної Варти розташувалися за межами тіні, що кидало величезне оберіг-дерево, під іншими, меншими деревами: порали коней, жували смужки солонини, відливали зайву воду, чухалися, базікали один з одним. Коли надійшов наказ рушати далі, балачки замовкли, і всі знову посідали в сідла. Першими їхали розвідники Ярмана Парогача; саму валку очолював передовий загін на чолі з Тореном Рідколісом. Далі їхав Старий Ведмідь з головними силами, пан Маладор Кляск із обозом та в’ючаками, а за ними пан Отин Вивір з позаднім сторожовим загоном. Разом їх було дві сотні, та ще стільки ж із половиною коней.
Вдень вони рухалися звірячими стежками та річищами — «розвідницькими шляхами», що заводили їх дедалі глибше у пущу, світ листя, гілля і коренів. На ніч загін ставав табором під зоряним небом, споглядаючи комету. Чорні братчики виїхали з замку Чорного у доброму гуморі, з жартами і байками, та останнім часом похмура тиша великої пущі загасила їхні веселощі. Жартували вони дедалі рідше, а визвірялися один на одного — дедалі частіше. Ніхто не зізнавався, що боїться — зрештою, тут зібралися воїни Нічної Варти — але Джон відчував загальну непевність. Чотири порожні села, жодного дичака, і навіть звірі кудись порозбігалися. Страхолюдна пуща ніколи ще не здавалася страхолюднішою в своїй порожнечі — це визнавали навіть найстаріші розвідники.
Дорогою Джон стяг рукавицю, щоб обвіяти повітрям обпечені пальці. «Бридке видовисько.» Раптом він згадав, як раніше куйовдив Ар’їне волосся. Волосся своєї тонесенької, як гілочка, сестричечки. Джон стривожився, як там вона, і засумував від думки, що може ніколи вже не скуйовдити їй голову знову. А тоді почав згинати та розгинати пальці, вправляючи руку, щоб стала гнучкіша. Адже якщо лишити мечеву руку задублою та незграбною, то можна не вийти з бою живим. Без меча за Стіною довго не протягнеш.
Джон знайшов Семвела Тарлі поруч з іншими шафарями. Він саме напував коней; під його провід було віддано троє: його власний та два в’ючаки, на кожному з яких їхала велика, плетена з дроту та верболозу клітка з круками. Круки заплескали крилами при наближенні Джона і заверещали на нього крізь ґрати. Деякі крики підозріло нагадували людські слова.
— Ти вчиш їх говорити, абощо? — запитав він Сема.
— Так, кількох слів. Троє вже можуть сказати «сніг».
— Так вони ще й моє прізвище вимовлять, — вишкірився Джон, — хоча навряд братчикам буде втішно зайвий раз його чути.
Північні сніговії часто означали для людей смерть.
— Чи знайшлося щось важливе у Білодереві?
— Кістки, попіл та порожні хатини. — Джон віддав Семові сувійчик пергамену. — Старий Ведмідь хоче відіслати Аемонові звістку.
Сем вийняв з однієї клітки птаха, попестив йому пір’я, прив’язав листа і сказав до нього:
— Тепер лети додому, сміливцю. Додому.
Крук каркнув у відповідь щось нерозбірливе, і Сем підкинув його в повітря. Крук заплескав крилами та злетів у небо крізь гілля дерев.
— Якби ж отак узяти та на ньому полетіти назад…
— Ти й досі своєї співаєш?!
— Ну, — відповів Сем, — так, але… я вже не такий зляканий, як раніше, справді. Першої ночі, щойно хтось піде у кущі відлити, мені здавалося, що то дичак підкрадається, аби мені горлянку перетнути. Я боявся, що як заплющу очі, то вже їх не розплющу, але… ну… зрештою ранок все-таки настав.
Сем спромігся на кволу посмішку.
— Може, я й боягуз, та не зовсім дурний. Я понабивав і понатирав болячок, спина мені скніє від їзди верхи та спання на землі, але боятися я вже майже припинив. Подивись-но. — Він простягнув руку показати Джонові, що вона зовсім не труситься. — Я тут мапи малюю.
«Дивний цей світ» — подумав Джон. — «Зі Стіни вийшло дві сотні хоробрих братів, а єдиний з них, хто не лякається дедалі більше з кожним днем — Сем. Той Сем, який сам себе визнав боягузом.»
— Ми ще зробимо з тебе розвідника, — пожартував він. — Ти ще сам запрагнеш виїжджати у передові роз’їзди, як Грен. Побалакати про тебе зі Старим Ведмедем?
— Ану не смій мені! — Сем нап’яв каптура свого велетенського чорного кобеняка і незграбно поліз у сідло. Його кінь був селянський орач — великий, повільний, неоковирний — але тяг на собі Семову вагу вправніше, ніж малі бахмутики розвідників. — Я сподівався, ми хоч на ніч лишимося у селі, — тоскно вимовив він. — Як гарно знову переспати під дахом…