Лексі Раян
Ці плутані зв’язки
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
За воротами замку сходить сонце, співають птахи, але Золотий палац оповитий пеленою ночі. Моєї ночі. Моєї темряви. Моєї сили.
Вивільняю магію разом зі своїм відчаєм, заманюючи в пастку тих, хто наважиться переслідувати мене. Темрява тягнеться за мною, ніби шлейф вишуканої весільної сукні. Але я нікому не наречена.
Я не дозволю їм обдурити мене красивою брехнею та маніпуляціями. Себастіан зрадив мене. Вони всі мене зрадили, але його лицемірство ранить найглибше. Чоловік, який мав би кохати й захищати, лише використав мене, щоб украсти корону Немилостивих.
Лють стугонить венами й живить мою силу.
Я біжу, навіть коли стежка під босими ногами стає кам’янистою й ріже їх до крові. Зосереджуюся на болю, радію, коли гравій впивається в мої підошви. Це єдине, що притлумлює інші почуття — муку й розчарування, які належать тому, кого я кохаю. Тому, з ким зв’язана назавжди. Тому, хто збрехав мені, хто зрадив мене.
Я не хочу його відчувати. Не хочу знати, що моя втеча розломила його серце навпіл, що втрата мене підкосила Себастіана. Не хочу розуміти, що він потрапив у пастку власного обов’язку, чи осягати глибину його жалю. Проте я відчуваю все це. Через зв'язок між нашими душами я відчуваю його.
Себастіан зрадив мене заради корони й отримав, що хотів, а я стала тим, кого так довго зневажала. Фейрі. Безсмертною.
Я біжу, аж раптом здоровий глузд впивається в мене кігтями.
Я босоніж. У нічній сорочці. Так мені далеко не втекти, але я нізащо не дозволю їм мене впіймати.
Плутаючи сліди, повертаюся до загону. Коли вриваюсь усередину, нажаханий конюх вибалушує очі. Його погляд прикутий до хвилі темряви, що насувається позаду мене, готова завдати удару.
Конюх — це молодісінький фейрі, з волоссям піщаного кольору, яскраво-блакитними очима та загостреними ельфійськими вухами. Я вже бачила його раніше, коли брала коня, щоби прокататися навколо палацу. Тоді ще думала, ніби тут я в безпеці, ще вірила, ніби любов Себастіана щира.
— Дай мені свої чоботи, — кажу, владно підвівши голову.
— Мої… мої… — він затинається, кидає швидкий погляд у бік палацу й темних руїн, які я залишила на своєму шляху.
— Твої чоботи! Негайно!
Не зводячи з мене великих стурбованих очей, він розшнуровує чоботи й кидає мені під ноги.
— Тепер коня, — наказую я, взуваючись.
Його чоботи трохи завеликі, але згодяться. Міцніше затягую шнурівки, туго зав’язую їх на щиколотках.
Хлопець знову зиркає на палац — з мене виривається нова хвиля сили, й ніч позаду пульсує від злості. Руки конюха тремтять, коли він виводить зі стайні білу кобилу.
— Щ-що відбувається, м-м-міледі?
Я ігнорую запитання й киваю на темний пояс із ножами на його талії:
— І ножі теж.
Він розстібає пояс, і той падає на долівку стайні. Швидким рухом я хапаю пояс за пряжку й обмотую навколо талії та, добряче затягнувши, застрибую на кобилу.
— Дякую, — кажу, але хлопець сахається мене, ніби боїться, що я прикінчу його цими самими ножами. Страх конюха залишає кислий присмак у моєму роті. То от ким я стала?
Ось ким мене зробив Себастіан.
Мені ніколи думати про це. Я пришпорюю кобилу й вилітаю зі стайні, вирівнююся в сідлі й зненацька відчуваю поштовх у грудях. Тілом розливається солодкий біль, що благає мене повернутися до палацу. Повернутися до Себастіана.
Крики котяться над галявиною. Мої нові, фейрівські, вуха вловлюють гул хаосу в замку: штовханину, крики, тупіт ніг, що біжать до мене.
Крики ближчають. Моя магія вислизнула. Моя темрява послабила хватку.
Я всаджую шпори в боки кобили. Вона стає дибки й мчить щосили, доки я тримаюся так міцно, як тільки можу.
Повернись.
Я не чую слів: я відчуваю їх і біль, що обпікає груди та пробирає до кісток.
Ти мені потрібна. Повернися до мене.
Нагадування про мій зв'язок із Себастіаном змушує мене гнати коня ще швидше. Я не знаю, чи зможу втекти, чи зможу лише відстанню притлумити його страждання й душевний біль, але планую спробувати.
— Мені потрібна кімната на ніч, — кажу барменці за стійкою в занехаяному заїжджому дворі. Мій голос звучить як розбите скло, а кожен м’яз у тілі кричить від утоми.
Не знаю, де я і як далеко заїхала. Знаю тільки, що мчала геть від палацу так швидко, як тільки могла. Я нестримно неслася повз села й фермерські угіддя, доки мала сили триматися в сідлі.