— Ти сьогодні дуже гарна, — каже Фінн.
Хочу бачити його обличчя. Його очі, коли він говорить ці слова. Хочу знати: це ввічливе зауваження чи щось більше? Хай би це було щось більше… Сором за свої почуття змушує мене трохи відхилитися від Фінна.
Він зітхає.
— Тобі можна приймати компліменти, принцесо, навіть якщо ти зв’язана з іншим.
— Я знаю, — зітхаю. Проте комплімент від Фінна сприймаю інакше, ніж від когось на зразок Міші. Можливо, у цьому й проблема. Проблема в мені. — І… дякую. Це дуже приємно.
Я не чую його сміху, але відчуваю, як тремтять його груди, і відчуваю подих повітря у своєму волоссі.
— Не смійся наді мною.
— Ти зовсім не вмієш приймати компліменти.
— Я ж сказала «дякую»!
— Гм-м. Здається, так. Ти, звісно, не повірила в мої слова, але й це згодиться. — Ступаючи крок назад, він стискає кінчики моїх пальців і киває на тихіше місце одразу за натовпом, що танцює. — Ходімо. Хочу тобі показати дещо.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
Тримаючи за руку, Фінн веде мене подалі від святкування й музики, до вершини, що видніється за нашими наметами. Цікаво, ми говоритимемо про те, що сталося біля водоспаду? Чи він спробує знову мене поцілувати? Я хочу, щоб спробував. І хочу поцілувати його у відповідь, не завдаючи болю Себастіану.
— Куди ти мене ведеш? — запитую я.
— Туди, де тобі сподобається.
Ми йдемо мовчки.
Я не відпускаю його руку, а він мою.
Лише коли наближаємося до крутого, порослого травою схилу, я вагаюся.
— Фінне? — дивлюся на свою сукню та легенькі черевички. — Я невдало вбрана для прогулянок у горах.
— Тут недалеко, — каже він. — А якщо ти дуже втомишся, я понесу тебе.
Від цього мої щоки спалахують, але я киваю й дозволяю йому вести мене на пагорб. Жодного разу не скаржуся на втому чи на те, що ці черевики дедалі більше заважають. Я не наважуюся. Намагаюсь опиратися спокусі й не думаю, що мені це вдасться, якщо Фінн схопить мене в обійми.
Мені шкода, що жриця змусила нас відкласти візит, — кажу я, щоб хоч якось відволіктися. — Впевнена, тобі кортить потрапити до Меб.
— Так і є, — стиха відповідає він. — Але ще більше я хвилююся, що жриця може взагалі відмовитися бачити мене.
— Чому? Я думала, саме для цього ти мене привів. Допоки сила трону з тобою, вона погодиться на аудієнцію.
— Вона не може відмовити тому, хто володіє силою корони, не ризикуючи накликати на себе гнів Меб і спротив власної магії проти неї. Але може все ускладнити або не дозволити мені лишитися поруч із тобою. На зло.
— Чому?
— Пам’ятаєш, я казав тобі, що звинувачую в усьому цьому безладі себе, бо я не втрутився, коли мій батько був у світі смертних?
Хіба я могла таке забути? Провина Фінна така важка. Тієї ночі в конюшні маєтку Джуліани я нарешті бодай частково зрозуміла, чому це сталося.
— Я пам’ятаю, — тихо кажу.
— Насправді все трохи складніше. Я роками бунтував проти батька, відколи закохався в Ізабель і вирішив зробити її своєю нареченою. Мого батька не хвилювало, що я мав інтрижку з перемінником, чимало знатних фейрі крутять романи з людьми. Але коли він дізнався, що я планую з нею одружитися, почалося справжнє пекло. Я мусив стати королем, і на троні зі мною мала сидіти гідна королева.
Він зосереджено дивиться на дорогу, але я знаю: якби могла зазирнути в його очі, побачила б у них біль.
— Я хотів провести все життя з Ізабель. Зробити її своєю королевою, — Фінн зітхає. — Батько заборонив, але я був молодий і закоханий, тож мені було начхати. Моя впертість дорого мені коштувала — стосунків із батьком, добробуту мого Двору, прихильності Верховної жриці.
— А до чого тут Верховна жриця? — не розумію.
— Я мав одружитися з її донькою.
Я хмурюся. Але хіба дочка жриці не…
— Джуліана?
— Єдина й неповторна. Батько обрав мені в дружини саме її. Ми виросли разом, і наші батьки були в захваті, коли ми близько подружилися. Я знав, що мені пощастило. У такому світі, як наш, за нашого становища, укласти шлюб із другом щастить далеко не кожному. Іноді все налагоджується із часом, але частіше…
Я не зводжу з Фінна очей і чекаю. Він міцно стискає щелепи.
— Частіше що?
Він зітхає.