— Частіше ненависть у подружжі правителів можна порівняти з ненавистю, яку вони відчувають до ворогів свого королівства. Я бачив це на прикладі своїх бабусі й дідуся. Прета може розповісти тобі те саме про своїх. Але, зустрівши Ізабель, я зрозумів, що не можу одружитися з Джуліаною. Я не міг вчинити так із жодною з них.
— Ти закохався в Ізабель із першого погляду?
Він бере мене за руку й допомагає перебратися через скелястий виступ. Коли я знову опиняюся з ним на одному рівні, він усміхається.
— Думаю, «жадав» — краще слово. Вона була найкрасивішою жінкою, яку я будь-коли бачив.
Фінн не відпускає моєї руки, коли ми рушаємо далі. Замість цього переплітає свої пальці з моїми.
— Ти ніколи до цього не бачив людини? — запитую я.
Він сміється.
— О, я бачив багатьох людей. І перемінників. Але ніколи не зустрічав такої людини, як вона. Симпатія — дивна річ. Вона нас не питає. Просто — бум! Я не заперечував, що Ізабель дивилася на мене так, наче я був богом. Її особистим рятівником.
— Тобі подобається, щоб тобі вклонялися, як герою? — запитую, здіймаючи брову.
— Очевидно, це тепер не так, — підморгує він мені.
Я штурхаю його ліктем.
— Вибач, що не тішу твого его.
Фінн окидає мене пильним поглядом.
— Навіть попри це, ти нестерпно прекрасна.
Мої щоки палають, я схиляю голову.
— То ти так сильно любив Ізабель, що повстав проти свого батька? — я переводжу тему, бо, мабуть, і справді дуже невміло сприймаю компліменти.
Він видихає.
— Я був молодий, упертий і, ймовірно, трохи розпещений. Усе життя отримував, що хотів, і коли я зажадав Ізабель, не розумів, чому цього разу має бути інакше.
За наступним пагорбом з’являється маленький котедж. Я важко дихаю, а мої черевички промокли від роси.
— Ми прийшли, — каже Фінн, з усмішкою відчиняючи вхідні двері.
— Що це за місце?
— Те, що я хотів тобі показати, — відповідає він. — Принаймні частина.
Котедж темний і трохи пахне пліснявою, наче довго стояв порожній, але коли Фінн кидає в кут кулю світла, я бачу, що він прекрасний. Теплий і затишний, із каміном і меблями. У ньому хочеться скрутитися калачиком та читати цілий день.
— На майбутнє — це була не коротка прогулянка, — кажу я, підіймаючись за Фінном сходами.
Нагорі він відчиняє двері, бере мене за руку й допомагає зійти на терасу на даху.
— Але вона того варта, правда? — Він відпускає мою долоню і розводить руками. — Тільки поглянь.
Я повільно повертаюся, милуючись краєвидом. Тут дуже гарно. З одного боку видно Старелію — вогники ліхтарів на брукованих вулицях. Трохи ближче до нас — яскравіші вогні вечірки. З іншого боку відкривається краєвид густого лісу, що переходить у пагорби й долини.
— Це неймовірно.
Фінн ніжно двома пальцями підводить моє підборіддя й зазирає мені в очі.
— Поглянь угору, принцесо.
Я не хочу. Хочу дивитися в ці гіпнотичні срібні очі. Хочу підійти ближче й відчути сповна той особливий зв’язок між нами, який ніколи не переривається, але завжди сильнішає у світлі місяця.
Фінн усміхається, коли я не виконую його прохання, ніби знає, про що я думаю, і сам підіймає моє підборіддя, спрямовуючи погляд до неба. Мені забиває подих.
Я ще ніколи не бачила, щоб стільки зір так яскраво сяяли на ясному прекрасному небі. Дивлюся, не в змозі відвести погляд, аж поки в голові спливають спогади з дитинства. Голос матері. Вона в сусідній кімнаті, розмовляє з якоюсь жінкою, яка її налякала. Мене вона теж лякає. Її рот ніби завеликий для обличчя, а очі занадто бліді. Потім моя мама бере мене за руку і вказує на найпрекраснішу зоряну ніч, що я будь-коли бачила.
«Загадай бажання, Абріелло».
Я відчуваю вітер у волоссі. Ми скачемо верхи пляжем, подалі від… чогось.
— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.
Спогад зникає, немов піщинки між пальцями, перш ніж встигаю зрозуміти його.
— Так.
— Ти на мить ніби була деінде, — пояснює він.
Я хитаю головою:
— Просто… згадала один день із дитинства. Дякую, що привів мене сюди, — не наважуюся відвести очі від неба, боячись проґавити щось.
— Усе це твоє, — ніжно промовляє Фінн.
Я усміхаюся зірці, що падає.
— Небо належить усім. І всі ми належимо йому.
— Абріелло, — його голос звучить достатньо серйозно, щоб я відвела погляд від неба й подивилася на нього. — Цей будинок належить тобі. Будинок і земля, на якій він стоїть, — уся ця клята гора належить тобі.
Я хитаю головою:
— Не розумію.
Фінн зітхає: