— А ти не хочеш?
Фінн збирається щось сказати, але застигає на мить, перш ніж відповісти:
Думаю, глибоко в душі я завжди знав, що мені доведеться відіграти певну роль у захисті свого Двору. Але, можливо, мені не судилося бути на його троні.
Моє серце стискається. Може, він сам переконав себе в цьому. Через мене? Через Себастіана?
— Однак того дня йшлося не про трон. А про тебе. Джалек не міг зрозуміти, чому я захищав твого принца. Але він не дивився тієї миті тобі в очі. Він не бачив, як ти засмутилася, почувши, що робить королева. Я не хотів тобі брехати.
— І не хотів, щоб я померла, — промовляю замість нього. Фінн міцно заплющує очі.
— Це правда.
— І це чомусь робить із тебе поганця? Як я маю почуватися щодо цього?
Тепер моя черга відводити погляд. Логіка мені зрозуміла. Усім було б краще, якби я померла, передаючи корону. Однак мої почуття до Фінна надто сильні, тож я не витримаю, якщо він скаже мені це просто в очі.
— Брі, — видихає він. — Поглянь на мене.
Я не повертаю голови, і він знову торкається пальцями мого підборіддя та змушує подивитися йому в очі.
— Те, що я хотів зберегти тобі життя, не робить мене поганцем. Я вже тобі казав: я радий, що ти випила те чортове зілля. Але я був цілковитим дурнем, бо не зрозумів раніше, що ти в нього закохана. Не зрозумів, як безмежно ти йому довіряла. Я був сліпим. Я серджуся на себе не тому, що не забрав твоє життя. А тому, що не знайшов спосіб уникнути цього.
— Ти ж сам казав, що роками намагався знайти спосіб отримати корону, не нашкодивши мені. Це було правдою?
— Звісно.
— То навіщо звинувачувати себе, що ти не знайшов рішення, якого не існує?
Він відпускає моє підборіддя.
— Насамперед я винен у тому, що дозволив своєму батькові довести до цього.
— То ти тепер відповідальний за його вчинки?
— Ні, — гиркає Фінн, і його голос відлунює в ночі. Він проводить рукою по волоссю. — Лише за свої. Я ж казав тобі, що був розпещеним і отримував все, що хотів. А я бажав Ізабель. Ми з нею планували таємно зв’язатися й почати спільне життя. Нам було байдуже, якби через це мій батько відмовився би передати мені корону. Ізабель хотіла дітей, тож ми вирішили спочатку створити сім’ю, а тоді я дав би їй зілля життя, перш ніж забрати трон у батька. Ми не поспішали. Я хотів, щоб до моменту мого сходження на трон минуло якомога більше часу. Хотів, щоб ми насолодилися одне одним, аж поки тягар влади змінить наше життя. Тоді Мордей уже захопив трон, але я був упевнений, що все швидко налагодиться. Мій батько повернувся зі світу смертних ослаблений після багатьох місяців, проведених там. Але щойно відновив свою силу, я не сумнівався, що він знайде спосіб позбутися Мордея, не втягнувши наш Двір у громадянську війну. — Фінн важко зітхає. — Я був таким наївним. Щодо Мордея та його прибічників, а особливо — щодо сили королеви. Її люті й обурення. Усі ми недооцінили її.
— Що сталося? — запитую я.
Фінн бере мене за руку, ніби йому потрібна розрада від мого дотику, щоб розповісти свою історію.
— У день, коли ми з Ізабель мали зв’язатися, з’явився мій батько й попросив мене про допомогу. Він вигадав хитромудрий план, як забрати владу в Мордея. Я навіть не знаю, що він там намудрував. Хоча пізніше шкодував, що не вислухав і не дізнався, як саме батько збирався вигнати мого дядька з палацу й не дозволити йому закріпити свою крихку владу. Я відмовив батькові. Ізабель уже розпланувала весь день, а я готовий був зробити для неї будь-що. Проте я ще вчинив це зі мстивості. Мені було гірко, що батько не підтримав мого майбутнього з Ізабель, тож я хотів, щоб він страждав через це.
Я стискаю його руку. Він скоса дивиться на мене і кривиться.
— Мені соромно, що того дня я не поставив свій Двір на перше місце. Якби я це зробив, усе було б інакше.
— Розкажи мені, що сталося.
— У нас із Ізабель був особливий день: ми влаштували церемонію зв’язування й виголосили наші обітниці… — Він ковтає і відвертається, а коли знову дивиться на мене, сльози в його очах виблискують у місячному сяйві. — Того дня я почувався дивно. Я не був хворим, просто ніби слабшим. Я не міг це пояснити. Я ніяк не міг знати, що королева щойно прокляла весь мій народ, прокляла мене. Щойно ми з Ізабель уклали зв’язок, вона померла в мене на руках. — Фінн хитає головою. — Ми були у далекій хатині в горах, на північ звідси, абсолютно самі. У мене не було зілля. Я ще не добув необхідних інгредієнтів, та ще багато років ми не планували його використовувати. Я не підготувався. І вона померла в мене на руках. З виразом глибинного жаху на обличчі.