А я його засуджувала. Так суворо засуджувала за те, що він убив її. За те, що позбавив її життя, щоб зберегти свою магію після того, як королева прокляла його народ. Я засуджувала, а він навіть не знав, що робив.
— Фінне, мені так шкода.
Він переводить подих.
— Коли тобі передається сила людського життя, відчуваєш неймовірний фізичний сплеск енергії. Я думав, що всередині мене щось безнадійно зламалося. У мене на руках помирала моя кохана жінка, а я ніколи раніше не відчував у собі стільки життя. І я ненавидів себе за це.
Мені робиться зле від самої думки про це. Я хочу пригорнутися до Фінна всім тілом і якось його втішити, але не впевнена, чи може полегшити його горе бодай щось. Тому нічого не роблю.
— Після цього ми почали шукати пояснення, що сталося, — продовжує він. — Прокляття не супроводжуються інструкціями, які би пояснили, що воно таке і як працює. Ми мали розібратися в усьому самі. Довелося відчути, як наша магія послаблює нас і не поповнюється. Довелося спостерігати, як наші товариші стікають кров’ю від ран, які зазвичай загоювалися за лічені хвилини. Спочатку ми не знали, що це прокляття. Довелося скласти всі шматочки в єдину картину. А тоді ми з’ясували, як воно діє на укладання зв’язку з людьми. Найгірше, що ми не могли говорити про прокляття між собою. Це означало, що кожен із нас мусив розібратися в цьому самостійно.
Я ніколи не замислювалася про те, як вони дізналися всі тонкощі прокляття і скільки болю завдавало розуміння кожного його нюансу.
— Я і так злився на батька, — каже Фінн. — А коли ми зібрали всі факти докупи й зрозуміли, що нас прокляла Золота королева, мій гнів розпалився ще дужче. Саме він був винен у тому, що померла моя кохана. Це через нього гинули всі мої друзі. Я сказав батькові, що не допомагатиму йому скинути Мордея з трону. Він заварив цю кашу. Йому із цим і розбиратися. Фінн витирає рукою обличчя. — До тієї миті, коли він віддав своє життя за тебе, я не розмовляв із ним одинадцять років.
Фінне… — Я перекочуюся набік, кладу руки під голову й довго розглядаю його. — Мордей був лише крихітною частиною проблеми. Ти не відповідальний за Велику війну фейрі, за те, як твій батько вчинив із Золотою королевою, чи за прокляття.
Він повертається, вмощуючись обличчям до мене.
— Якби ми скинули Мордея з трону, ці фейрі мусили би боротися тільки з прокляттям, і вони могли б робити це у себе вдома, в безпеці. Натомість їм, зовсім знесиленим, довелося втікати.
— Мені так шкода. Я не мала вибору, приймати чи ні те, що для мене зробив твій батько. І дуже шкодую про той хаос, у якому опинилося твоє королівство через те, що я вижила.
— А я — ні, — каже він. — Принаймні точно не про останню частину. Коли ти ввійшла в моє життя, то стала яскравою зіркою в нескінченно темній ночі. Мені потрібно було побачити, що у світі ще є на що сподіватися. І, можливо, це вкотре доводить, що я досі розпещена, егоїстична дитина, але я не шкодуватиму про вибір, який привів тебе сюди й залишив тут. Навіть не проси.
— Гаразд, — шепочу я.
Фінн дивиться на мене, наші руки несвідомо сплітаються. Не зводячи з мене очей, він проводить великим пальцем по моїй долоні.
Я невпевнено проводжу пальцем по гострому кінчику його вуха й різкій лінії підборіддя. Коли торкаюся його вуст, вони розтуляються, а очі заплющуються. Хочу поцілувати його. Хочу дозволити йому поцілувати мене. Хочу продовжити
з того місця, де ми зупинилися під водоспадом, і дізнатися, як це — відчувати дотики цих рук на своєму животі та грудях. Я хочу знову відчути дотики його губ, і цього разу я запам’ятала б кожну нотку його смаку, кожен ніжний поцілунок.
Фінн стискає мою руку, наче теж це відчуває й хоче того самого. Але він не цілує мене.
— Можливо, ти не зрозумів, що я закохана в Себастіана… тому що насправді я не була закохана.
— Не кажи так, — лагідно уриває мене Фінн. — Якщо ти відчуваєш щось до когось, це не означає, що ти не можеш мати почуття до іншого.
Фінн говорить про те, що я, можливо, відчуваю до нього.
— Я знаю це, але не те маю на увазі. Із Себастіаном… — стискаю Фіннову руку, соромлячись зізнатися в цьому. — Я була закохана в його образ. Я стільки років самотужки боролася за виживання, а він давав мені підтримку й безпеку. Ось чому я зблизилася з ним. Мені був потрібен його захист. Я не хотіла залишатися сама.
— Тобі потрібен був хтось, кому ти могла б довіряти.
— Відчайдушно, — шепочу я. Це слово таке грубе, що я почуваюся ще вразливішою, ніж під тим водоспадом, коли на мені була лише мокра спідня білизна.
— Коли-небудь ти знайдеш когось вартого твоєї довіри.