Прошепотівши цю обіцянку, Фінн перекочується на спину й дивиться на зоряне небо. Я роблю те саме.
Ми довго лежимо, споглядаючи зорі, тиша огортає нас спокоєм, ніби м’якою ковдрою. Єдині звуки, які долинають до нас, — відгомін музики та сміху далеко внизу. Наше майбутнє таке невизначене, але цієї миті, тримаючи Фінна за руку, я відчуваю спокій. Я відчуваю надію.
Коли ми повертаємося в табір, Фінн проводжає мене до нашого намету, але він неуважний. Хоч як я прагну, щоб він зайшов зі мною всередину, бачу, що йому треба побути наодинці зі своїми думками. Перед завтрашньою зустріччю зі жрицею йому не завадить трохи тиші й часу на роздуми.
На добраніч, Фінне, — кажу я. — Побачимося, коли прийдеш спати.
Зараз я можу запропонувати йому тільки самотність. Хоча я так хочу зробити для нього більше.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Новий день приносить більше сонця, але мій настрій похмурий, як безмісячна ніч.
Якщо Фінн і повертався до намету, то я його не помітила. Вранці він заскочив, щоб залишити мені тацю з кавою й повідомити, що за годину ми вирушаємо на зустріч зі жрицею. Тепер він побіг десь у справах — можливо, знову розмовляє з Джуліаною, але я намагаюся не думати про це забагато. Як і про те, де він міг бути всю ніч. Та сама служниця, що й учора, приготувала ванну й залишила мене наодинці. Я сповнена рішучості ніжитися в пахучій воді, аж доки вона змиє мій похмурий настрій. Скидаю із себе нічну сорочку й жбурляю в куток.
Тієї миті завіса намету відкидається. Я рвучко обертаюся до неї, затуливши руками оголені груди. Всередину заходить Фінн, дозволяючи важкій тканині намету повільно опуститися за ним. Він озирається, бачить мене і завмирає. Здається, Фінн приголомшений, і я майже впевнена, що він ось-ось вискочить із намету. Проте він цього не робить.
Натомість неквапно роздивляється мене з виразом на обличчі, який я не можу зрозуміти. Він поволі рухається вперед, зменшуючи відстань між нами. Моє серце калатає, немовскажене. Фінн зупиняється за крок від мене, і наші очі зустрічаються. Він пахне дощем. Землею і небом. І… бажанням.
Я затримую дихання, не впевнена, чи справді хочу відчути тепло його рук на своїй оголеній шкірі, не впевнена, чи зможу впоратися із шаленством його вуст, та однаково жадаю всього цього.
Рука Фінна тягнеться мені за спину, рукав його туніки торкається мого плеча, коли він бере халат зі стіни намету. Фінн розгортає його переді мною, і мої щоки палають.
Я просто стояла тут.
Гола. Перед ним.
Стояла й чекала, коли він торкнеться до мене. Візьме мене. Так само, як чекала на нього у своєму ліжку минулої ночі. А він взяв лише халат.
— Можливо, у цьому тобі буде зручніше, — припускає Фінн. Я не рухаюся.
— Вибач. Ванна тепла, а оскільки до від’їзду ще є час, я подумала, що могла б… — верзу якусь маячню, тому прикушую нижню губу і змушую себе замовкнути. Я навіть не ворухнулася, щоб узяти халат. Я надто соромлюся опустити руки, коли знаю, що він хоче лише прикрити мене.
Фінн накидає халат на мої плечі й намагається прикрити ним мене спереду.
— Для протоколу, — пояснює трохи хриплуватим голосом. — Ніколи не проси вибачення за те, що зустрічаєш мене ось так. Можливо, на ванну нам часу й вистачить, але його забракне на… — Я чую усмішку в його голосі, хоч надто боюся підвести голову й подивитися йому в очі. — Цікавіші заняття. Тож якщо не хочеш, щоб ми надто запізнилися на зустріч із Верховною жрицею, тобі, мабуть, краще лишатися одягненою.
Я швидко просовую руки в рукави халата й зав’язую пояс. — Дякую, — шепочу, досі уникаючи його погляду.
Він торкається мого підборіддя й підводить моє обличчя, доки наші погляди зустрічаються. Вираз його обличчя серйозний, погляд допитливий.
— Що сталося, принцесо?
— Нічого. Я…
— Ти якась незвично мовчазна.
З моїх губ зривається смішок. Його майже не було поруч, щоби помітити це.
— Це тебе не було всю ніч, мій вдаваний суджений… — хитаю головою і замовкаю. Мене нудить від власних слів, тож я обвиваю руками його шию й підводжуся навшпиньки, притискаючись губами до нього так, як я хотіла минулої ночі.
Він тихо стогне і проводить своїми вустами по моїх. Я вдячна за привід припинити розмову, але це ніщо на тлі полегшення від того, що нарешті знову відчуваю його теплі вуста на своїх. Я притискаюся до нього всім тілом.
Він хапає мене за плечі й відступає на крок.
— Чому ти відсторонюєшся? — запитую я, розуміючи, що не маю на це права. Не тоді, коли довкола цілковитий хаос. Не тоді, коли навіть не знаю, чого хочу від нього. Проте, хай там як, Фінн — мій друг, і від думки, що я можу втратити його, моє серце розривається від болю. — Чому ти не прийшов минулої ночі?