Він опускає руки, довго дивиться на похилий дах намету, а тоді тре очі долонями.
— Ти справді не розумієш?
Я важко ковтаю.
— Чого не розумію?
Він пирхає, м'язи на його шиї напружуються. Фінн заплющує очі й промовляє:
— Понад усе на світі я хочу зняти з тебе цей халат. Хочу покласти тебе на це ліжко й дізнатися, чи ти вся така сама солодка, як твої губи й шия.
Відчуваю, як мій живіт стискається. Він говорить такі речі, які, хай допоможуть мені боги, я хочу чути. Водночас Фінн відступає ще на крок.
Його погляд ковзає моїм обличчям, униз до халата, потім знову підіймається до шиї.
— Мене переслідує твій смак. І я постійно думаю про те, як ти стогнеш, коли збуджена.
Моїми венами тече справжній вогонь, а дихання стає уривчастим.
— Я пам’ятаю, як ти мліла в моїх обіймах. Я думаю про це щодня.
Не можу дихати. Я теж думала про ту ніч. Я була одурманена наркотиками, але хіть, бажання, потяг до Фінна — все це я відчувала й без вина. Завжди. Ступаю крок уперед, підходжу до нього так близько, що досить простягнути руку — і я торкнуся його.
— Фінне…
— Я не збираюся вдавати, що не хочу тебе й не думаю про тебе щосекунди. Це образливо для нас обох. — Він переводить подих і ковзає поглядом від мого обличчя на виріз халата. Його рука повторює той самий маршрут, опускаючись униз моєю шиєю, ключицею, пірнаючи між грудей і відхиляючи шовковисту тканину.
Фінн проводить великим пальцем по опуклостях моїх грудей, і мене пронизує таке сильне задоволення, що я не одразу розумію, що він робить, де мене торкається. Його великий палець обводить татуйовання з руною — символ мого зв’язку із Себастіаном.
— Абріелло, я так сильно хочу тебе. Більше, ніж думав. Більше, ніж це можливо. Більше, ніж я можу визнати. Але поки між Себастіаном і тобою зв’язок, ти ніколи не будеш моєю повністю. — Він підводить голову й дивиться мені просто в очі. — Я такий самий егоїст, як і ті чоловіки, які кохали королеву Ґлоріану. Мені не потрібні якісь твої частини. Я хочу тебе всю й не збираюся ні з ким ділити.
Він видається таким сумним і таким спустошеним, що я нахиляюся вперед і знову торкаюся його губами. Цей поцілунок не такий пристрасний і голодний, як той, який ми розділили на озері. Цей поцілунок говорить, що я чую його, розумію й відчуваю те саме.
Коли він відсторонюється, я горнуся до нього, інстинктивно бажаючи більшого.
Він стогне й заправляє мені за вухо локон, що вибився.
— Я міг би взяти тебе просто зараз, принцесо. Але я хочу, щоб ти втратила розум від задоволення, розчинилася в ньому. Якщо я все зроблю правильно, твої щити не матимуть жодного шансу. Себастіан відчуває тебе, а ти його, і, врешті-решт, боляче буде всім нам. Ось чому вночі я не повернувся в намет, — він опускає руку і ступає ще один крок назад. — Насолоджуйся купанням.
* * *
Коротко кажучи, Верховна жриця фейрі Тіней — справжня сука.
Ми прибули в храм вісім годин тому. Нам повідомили, що вона скоро нас прийме. Прета й Кейн пішли, а нас із Фінном провели до тісної задушливої кімнатки всередині храму і змусили чекати. Нас залишили самих і замкнули всередині.
Ми чекали. Без води та їжі, без стільців і навіть без вікон, які можна було б відчинити, щоб ковтнути свіжого повітря. Ми чекали, здавалося, цілу вічність.
Коли за нами нарешті приходить служниця й веде нас у величезне святилище з вікнами, надворі вже сідає сонце. Щойно ми входимо до кімнати, на обличчі жриці з’являється презирлива посмішка, ніби її змушують розмовляти з брудом на підошві черевиків.
— Верховна жрице Маґноло, дякуємо, що приймаєш нас, — звертається Фінн, схиляючи голову перед чорнявою, вишукано одягненою жінкою. Вона сидить на чомусь на зразок багато прикрашеного трону на помості перед святилищем. Її трон усипаний коштовними каменями й перлами, як і сама жриця. Коштовності тут усюди: на її шиї, зап’ястках і руках, навіть вплетені у волосся.
— Фінніане, — жриця гордовито здіймає голову. Вона на частку секунди переводить погляд на мене, а тоді знову дивиться на нього. — Ти знаєш, що я не можу відмовити в аудієнції правителям цього Двору.
— Так, — відповідає Фінн. — Тому я привів сюди леді Абріеллу.
— Вона — не леді, — пирхає жриця. Вона дивиться на мене, скрививши губи. — Не була леді, коли прислуговувала людям, не леді й зараз. Вона — помилка. — Її ніздрі роздуваються. — І більш нічого.