Верховна жриця раптом припиняє здригатися. Повітря в кімнаті змінюється.
У тіло жриці ніби проникає щось інше, і від цього в мене волосся стає дибки.
З її рота тече кров і крапає на мармурову підлогу.
Жриця нахиляється вперед і дивиться на нас очима без зіниць.
— На найпівнічнішій вершині Гоблінських гір… — промовляє вона зовсім не своїм голосом. Цей голос лунає одночасно здалеку і з усіх боків. Це голос усіх жриць Тіней, і від нього в мене біжать мурашки шкірою, а серце вистрибує з грудей. — У печері під корінням Матері Верби чекає портал, — жриця повертає голову й дивиться мені в очі. Коли вона говорить, краплі крові падають на підлогу. — Іди туди, Абріелло, дитя Меб.
Фінн втуплюється в мене широко розплющеними очима, а я не можу відвести погляд від мертвої жінки, яка говорить зі мною.
— Велика королева чекає на тебе. Візьми свою споріднену душу, — каже вона, — поєднавши силу вашої крові, ви відкриєте браму в Підземний світ. Іди й дізнайся, як урятувати своє королівство.
Жриця падає на підлогу, в калюжу власної крові.
— Мамо! — Джуліана з’являється в задній частині святилища й підбігає до жриці, перевертає її на спину. — Що ти наробив?! — кричить вона на Фінна.
— Нічого, — відповідає він, не зводячи з мене очей. — Я нічого не робив. Тільки попросив її відкрити портал, щоби побачити Меб.
Джуліана притискає руку до грудей матері.
— Мамо, благаю!
— Мені шкода, Джулс, — каже Фінн, кидаючи на неї швидкий погляд. — Я не знав, що так буде.
Вона підводить голову, і я бачу, що її прекрасним обличчям струменять сльози.
— Я не розумію.
— Твоя мати дала клятву захищати ці землі й служити цьому Двору. Здається, богам не сподобалося, що вона відмовила мені… нам, — Фінн бере мою руку й сильно стискає. — Схоже, Меб хоче побачити свого нащадка. Абріелла — дитя Меб.
Джуліана підводить голову і приголомшено дивиться на мене:
— Не може бути. Вона ж людина.
— Здається, ця історія трохи заплутаніша, — замислено промовляє Фінн.
Джуліана хитає головою і гладить закривавленими пальцями щоку матері.
— Залиште. Просто залиште мене.
* * *
Фінн практично витягує мене з храму й веде повз вартових униз сходами, де вже інші охоронці намагаються стримати Прету й Кейна. Здається, наші друзі відчули щось недобре і спробували прорватися до нас.
— Що сталося? — запитує Прета, вириваючись із рук вартового, який утримує її.
— Ми йдемо, — гиркає Кейн охоронцю, який вхопив його. Він виривається з міцних рук та йде за нами до коней.
— Нам треба повертатися до палацу Немилостивих, — каже Фінн. Він міцно тримає мене за руку, ніби боїться, що я можу зникнути.
— Поясни, — просить Прета. Вона хапає Фінна за рукав і змушує його зупинитися. — Ми відчули щось жахливе. Наче сталося щось дуже серйозне, але нас не впускали.
Фінн дивиться на мене, а тоді знову переводить погляд на Прету.
— Верховна жриця відмовила нам. Вона не захотіла відкривати портал. А потім… її тілом заволоділо щось інше, щоби передати повідомлення: сказати нам, де знайти портал і що ми з Абріеллою зможемо його відкрити.
— Як? — запитує Прета.
Фінн довго не відводить від мене очей і важко ковтає.
— Змішавши її кров із моєю. Мої підозри справдилися. Я — її споріднена душа.
Прета й Кейн перезираються.
— Як так вийшло? — видихає Прета.
— Моя магія реагує на силу в її крові. Абріелла — нащадок Меб. Вона…
— Наша законна королева, — бурмоче Кейн.
— Я не розумію, — у мене голова йде обертом. Вони кидаються словами «споріднені душі», «портал», «королева», але мої думки досі у святилищі, перед очима стоїть образ мертвої жриці, яка говорить до мене. — Те… щось сказало, що я дитя Меб, але я ніколи її не зустрічала. Це якась нісенітниця. Моя мати була людиною. Моя сестра — людина. Я була людиною, поки не випила те зілля.
— Ми не могли збагнути, — каже Фінн. Він досі дивиться на мене приголомшеним, сповненим благоговіння поглядом. — Але ж була причина, чому Оберон зміг передати їй корону.
Кейн повільно опускається на одне коліно і схиляє голову.
— Моя королево, — бурмоче він. — Це честь для мене.
Прета повторює за ним — опускається на коліна і схиляє голову.
— Ми будемо служити тобі.
Я чекаю, що Фінн вибухне реготом, але в його очах немає нічого, крім захвату. Він опускається на одне коліно, досі стискаючи мою долоню.