— Наша королева.
Я ніяк не можу второпати, чому мої друзі попадали переді мною навколішки, тому радію, коли чую хрускіт гравію під черевиками. Обертаюся на звук і бачу, як до нас щодуху мчить Джуліана.
— Ми не знали, — видихає вона. Сльози досі течуть по її замащеному кров’ю обличчю. — Присягаюся, ми не знали. Ми просто хотіли, щоб Фінн зайняв трон. Ми думали, рід Меб винищено. — Вона хапає ротом повітря й дивиться на інших, які стоять на колінах. — Моя королево! — вигукує Джуліана, опускаючись на коліно. — Даруй мені честь служити тобі.
— Ні, — хитаю головою. — Встаньте. Це помилка. Я не можу бути…
Фінн стискає мою долоню й підводить погляд — у його срібних очах я бачу впевненість. Тієї миті я відчуваю це: дивна сила обвиває мої руки й ноги, вона тягнеться з глибини, від священних земель Меб.
Мені перехоплює подих. У легенях бракує місця для повітря, все моє тіло гуде. Усе моє єство світиться енергією й силою.
Я заплющую очі й відчуваю, як мої ноги відриваються від землі, й посеред абсолютної тиші шелест дерев шепоче: «Королева».
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Над обрієм низько стелиться сонце, розливаючи по небу помаранчеві й червоні барви. Позаду мене хрускотить гравій від черевиків. Я не підводжуся з каменя, на якому сиджу, не обертаюся, щоби подивитися, хто наближається. Я знаю, хто стоїть за мною, і тепер у мене є пояснення, чому я завжди так чітко усвідомлювала його присутність.
«Споріднений». Це слово відлунює в мені, наче крик яструба в каньйоні.
Ми вирішили зробити коротку зупинку, щоб розім’яти ноги та справити потреби, але я не кваплюся повертатись у сідло.
Ми вже декілька годин скачемо верхи, щоб встигнути до настання темряви дістатися Опівнічного палацу. В мене було багато часу, щоб усе обміркувати. Навіть забагато.
Чоботи шурхотять гравієм, і за мить Фінн опускається поруч зі мною.
— Як ти тримаєшся?
Мої очі печуть. Щоразу, як я думаю, що нарешті знайшла тверду опору, весь мій світ перевертається з ніг на голову. Однак у мене немає права жаліти себе.
— Чому ти досі не зненавидів мене?
Фінн ніжно бере мене за підборіддя і повертає обличчям до себе.
— Чому, заради богів, я мав би тебе ненавидіти?
Я схлипую.
— Фінне, тебе виховували стати правителем свого королівства. Усе життя ти готувався посісти трон — і раптом чуєш, що замість тебе на ньому повинна сидіти я. Як ти можеш ось так змиритися із цим?
Вираз його обличчя лагіднішає. Він ніжно гладить мене по щоці.
— Мене виховували служити своєму королівству. Захищати свій народ і робити все, щоб мої піддані ні в чому не мали потреби. Колись я вважав, що зможу краще впоратися, якщо сидітиму на троні, але потім сталося все це, і… — Він стинає плечима, його погляд опускається до моїх вуст. — Не забувай: я вже змирився з тим, що трон займе Себастіан. І раптом це більше не входить у наші плани, тому що в нас є ти, і найбільше цьому Двору потрібна саме ти. Я знав це, коли схилив коліна перед тобою на тій горі й подав знак народу Старелії, що ти станеш їхньою королевою. З кожним своїм подихом я просто знав це.
— Тому що я нібито якась загублена спадкоємиця Меб?
— Це всього лише формальність, яка дасть тобі змогу посісти трон. Але ти потрібна нашому Двору не через свою кров. — Він прибирає руку з мого обличчя і кладе її мені на груди. — А через те, що у тебе в серці.
— Фінне… — я прикушую нижню губу, щоб не бовкнути зайвого. Якась давня магія пов’язала наші життя й силу воєдино, але я не розумію, чи впливає це на мої почуття до Фінна. Поки мені треба стриматися. — Мені страшно. Я нічого не розумію про те, як бути королевою.
— Мені шкода, якщо ти відчуваєш, ніби потрапила в пастку. Якщо хочеш…
— Ні. — Хитаю головою, щоб стерти слова, які можуть прозвучати образливо для дару, що я отримала. Адже коли вони схилили переді мною коліна й назвали мене своєю королевою, моєю єдиною думкою було «нарешті». Нарешті я зможу щось змінити. Нарешті в мене є сили допомогти.
Королева — ось відповідь на запитання, яке переслідувало мене все життя.
— Ні, я не думаю, що це пастка. Мені страшно, тому що я хочу все зробити правильно. Страшно, бо все, чого я завжди хотіла, — це мати можливість допомагати безсилим, а тепер… — заплющую очі. — Я не хочу помилитись.
— Я буду поруч із тобою. — Його губи торкаються мого вуха. — І для мене це найбільша честь.
* * *
— Має бути інший спосіб! — гиркає Себастіан. — Без необхідності спускатися в Підземний світ. — Його очі кольору морської хвилі палають від люті.