Ще на годину мені вдається поринути в неспокійне забуття. Я прокидаюся з першими променями сонця, що пробиваються крізь дерева. Кейн і Тінан сплять у своїх спальних мішках по інший бік нашого вогнища, яке ледь жевріє. Фінн пішов рано-вранці, і я уявляю, як він скрадається лісом зі своїми вовчицями, добуваючи сніданок.
Одягаю плащ, рухаючись тихо, щоб не розбудити інших. Натягую чоботи, навіть не подумавши зашнурувати їх. Іду до дерев, швидко роблю свої ранкові справи і простую до струмка, який помітила вчора ввечері.
Мені відчайдушно треба в душ, але згодиться і просто вимити обличчя та руки. Голова досі затуманена після сну, і я невпевнено чалапаю до струмка. Джас завжди жартувала, що я можу спати де завгодно, але тижні, проведені у Фейрії, розніжили мене. Проте, може, моє безсоння пов’язане не з бажанням уткнутися в подушку, а зі спробами опиратися спокусливо теплому й ідеально м'язистому чоловічому тілу, яке обіймає мене.
Струмок менший, ніж я сподівалася, але проточна вода — однаково чудовий дарунок. Опускаюся на коліна й на мить дозволяю воді омивати мої руки, перш ніж хлюпнути її собі в обличчя. Позаду мене хрустить листя, і я усміхаюся. Я знала, що Фінн швидко знайде мене.
— Доброго ранку, — кажу, не підводячись. Обертаю голову, але ззаду не Фінн.
Сива жінка в синьому плащі простягає руку, і на мене летить спалах світла. Я блокую його щитом своєї сили ще до того, як розумію, що відбувається.
Схопившись на ноги, хапаю кинджал, що висить у мене на стегні, й кидаю його, цілячись їй у груди. Проте жінка перехоплює лезо в польоті й відкидає вбік. З презирливою посмішкою вона розкриває закривавлену долоню.
— Людська нікчема, — сичить жінка, кидаючись на мене.
Я відхиляюся назад, блокуючи передпліччям її перший замах. Вона робить другий випад, але я штурхаю її ногою, і вона падає на землю. Жінка тягнеться до свого стегна, однак я наступаю їй на руку, перш ніж вона встигає сягнути до ножа, що висить там.
Я прикликаю свою силу, щоб зачинити незнайомку в клітку з тіней, поки вона мене не здолала. Щоб зробити це, не потрібно зусиль, але я зволікаю. Фінн. Я не хочу ризикувати Фінном. Замість цього тисну всією вагою їй на руку.
— Хто тебе послав? — запитую, дивлячись просто в її крижані блакитні очі. Вона плює в мене, і я встромляю каблук їй у зап’ястя. — Чого ти хочеш?
Незнайомка дивиться кудись позаду мене, і її злісний вишкір перетворюється на посмішку.
Озираюся, щоби подивитися, що там, але надто зволікаю. Голка встромляється мені в шию, перш ніж я встигаю її помітити.
Скрикую і падаю на землю, притискаючи руку до шиї, відчуваючи, як вени печуть від отрути.
У фейрі, який тримає голку, каламутні білі зіниці. Він грубо хапає мене за зап’ястя і з такою силою заламує руки за спину, що плечі пронизує біль. Мене пожирає агонія, вона розтікається по жилах, і я не можу чинити опір.
Жінка в синьому плащі підхоплюється.
— Тобі пощастило, що ти потрібна їй живою, — люто шипить вона. Здоровою рукою незнайомка обтрушує листя і бруд зі свого плаща та притискає закривавлену руку до грудей. — Де решта? — запитує вона фейрі, який тримає мене.
— З ними розберуться. Ходімо, — від дерев лунає свист. Фейрі похмуро озирається на звук. — Швидше. Там…
Він не встигає закінчити фразу: лунає гарчання, і з-за дерев вискакують дві величезні вовчиці — Дара та Луна. Одна стрибає на фейрі, який тримає мене, й різко шарпає його, інша кидається на біловолосу, зваливши її на землю, і вганяє ікла їй у плече. Жінка кричить, а вовчиця гарчить їй просто в обличчя.
Я випростовуюся, тягнуся до свого кинджала й бачу, як з-за дерев виходять ще троє фейрі в чорному. Дара й Луна виють і кидаються на них, не дозволяючи їм наблизитися до мене.
У повітрі з нізвідки одна за одною проносяться стріли — і двоє фейрі в чорному падають мертві.
Третій кидається на мене. Я чекаю, міцно стискаючи руків’я кинджала, і коли фейрі стає майже впритул до мене, витягаю лезо з піхов під плащем та встромляю його просто в груди нападнику. Підводжу голову саме вчасно, щоби побачити, як стріла цілить у спину цього фейрі.
Обабіч струмка лежать трупи. Вовчиці походжають навколо них, вишкіривши зуби, й оглядають усе в пошуках нових небезпек.
У деревах чується тріск, за ним видно ще один спалах темряви, і зненацька переді мною з’являється Фінн. Він важко дихає, уважно оглядаючи мене.
— З тобою все гаразд?
Я киваю, потім кривлюсь.
— Мені ввели отруту.
Фінн оглядає тіла, що лежать біля струмка. Його очі палають люттю, ніздрі широко роздуваються.