— Не сміши, — бурчить Кейн.
— Я згоден з Абріеллою, — каже Фінн. — Рана здається доволі серйозною, Кейне, а нам не потрібно, щоб ти нас гальмував. Принаймні більш ніж зазвичай.
Кейн відмахується від нього, і Фінн підморгує.
Я повертаю голову до Тінана:
— Ти допоможеш йому?
— Мені не потрібна допомога, — гарчить Кейн.
— Звісно, ні, приятелю, — відповідає Тінан, поплескуючи Кейна по плечі й киваючи мені. — Ви двоє маєте забиратися звідси. Скористайтеся альтернативним маршрутом, який ми обговорювали минулої ночі. Не знаю, звідки взялися ті самогубці та як дізналися, де нас шукати, але мені це не подобається.
— Вирішено, — Фінн підводить голову до неба й бачить яструба, що кружляє над нашими головами. — Міша знає, де вас шукати, але Шторм полетить за вами, якщо виникнуть якісь проблеми.
— Це його яструб? — запитую я.
Фінн киває. Його губи розтягуються в похмурій усмішці.
— Іноді в його одержимості шпигунством є свої переваги.
— Бережіть себе, — кажу друзям. — Я розраховую зустрітися з вами, коли повернуся. Не розчаруйте мене.
Фінн уже пакує речі у свій рюкзак.
— Поквапся, принцесо. Сьогодні довгий день.
* * *
Мою праву щоку обліпили пухнасті сніжинки. Мені доводиться примружуватися, щоб розгледіти дорогу попереду.
— Ще далеко? — питаю я.
Із кожним пройденим кілометром дедалі сильніше відчуваю тяжіння, але й гадки не маю, як зрозумію, що ми на місці. Проте очевидно, що ми наближаємося.
Фінн озирається й киває:
— Думаю, ні. Може, за декілька годин доберемося до Матері Верби. Якщо не помиляюся, ми зайшли достатньо далеко в гори й зараз уже маємо бути на кряжі Німоти, — він передає мені флягу з водою.
Усе, що я бачу, — це кам’яниста стежка позаду й попереду нас. Єдине, що змінилося відтоді, як ми розділилися з Тінаном і Кейном, — стало так холодно, що я більше не відчуваю пальців ніг і правої половини обличчя.
— Звідки ти знаєш? — запитую я. Через ін’єкції отрути ми не можемо перевірити свої сили, щоб зрозуміти, чи зайшли вже на землі без магії.
Фінн забирає флягу й чіпляє до свого рюкзака.
— Ти відчуваєш Себастіана? — питає він. — Отрута не впливає на зв’язок, на відміну від кряжа Німоти.
— Точно, — про це я й не подумала. Шукаю цей всюдисущий зв’язок. — Він зник, — заплющую очі й глибоко вдихаю. Усі мої почуття належать тільки мені — яке полегшення.
— Ти зовсім його не відчуваєш? — запитує Фінн і підходить ближче. — Навіть якщо спробуєш налаштуватися на нього?
Я подумки тягнуся по той бік стіни, яку звела між нами, і хитаю головою:
— Взагалі нічого.
Фінн пильно вдивляється в моє обличчя.
— Добре.
Тієї миті він нахиляється й торкається моїх губ своїми. Я відчуваю їхні жар, спрагу й нетерпіння.
Усе всередині мене тане й оживає, немов квіти, що пробиваються із землі й тягнуться до сонця після довгої зими. Від тепла його дотиків тисячі крихітних метеликів розправляють крильця в моєму животі.
Цілуючи мене, Фінн запускає пальці в моє волосся й відкидає мені голову назад. З моїх вуст зривається стогін, і я хапаю його сорочку, намагаючись притиснутися до нього сильніше.
Коли Фінн відсторонюється, його сріблясті очі злегка примружені й затуманені від бажання.
— Я чекав цього всю дорогу.
Я стримую усмішку.
— То ось чому ти пішов зі мною.
Він клацає мене по носі.
— Кейн так скаржився на напруження між нами, що якби я не знав його, то подумав би, ніби він навмисне поранився, щоб увечері ми могли побути наодинці.
Він іде вперед стежкою, а я декілька секунд тупо дивлюся йому в спину, поки його слова луною котяться в моїй голові. Побути наодинці.
Наодинці.
— Сонце скоро сяде, — каже він, не обертаючись. — Треба знайти тепле місце для ночівлі.
— Слушно, — бурмочу, ледь пересуваючи ноги. Дві хвилини тому я б раділа, що ми знайшли місце для табору, й неймовірно тішилася би будь-чому, що бодай трохи гріє. Однак тепер у моєму тілі танцює тривога.
Ми спали поруч вчора й у Джуліани. Тому й цього разу все має бути доволі звично.
Хоча зовсім інакше.
Ми наодинці — зв’язок між мною і Себастіаном тут не діє. Все буде зовсім інакше.
Фінн зупиняється і свистить своїм вовчицям. Вони повертаються до господаря і йдуть за ним, коли він пробирається крізь підлісок на краю стежки.
— Сюди! — гукає він і киває мені йти за ним.
Декілька хвилин ми продираємося крізь чагарі й нарешті опиняємося біля входу в печеру. Вовчиці заходять першими, повертаються мордами до входу, сідають і, радісно хекаючи, дивляться на Фінна.