— От і чудово, — каже він, нахиляючи голову, щоб зазирнути всередину, й чухаючи обох вовчиць за вухами. — Саме те, що треба.
— Ти хочеш заночувати тут? — зіщулююсь я. — Ми не знаємо, що може там жити.
Фінн усміхається.
— Абріелла — дитя Меб, убивця фальшивого короля й майбутня королева Двору Тіней — боїться маленької печерки.
— Я не боюся. Я просто… обережна, — випростуюся. — Ти справді думаєш, що жодна істота не зробила це місце своїм домом? Те, що зараз там нічого немає, не означає, що це ніщо сюди не повернеться.
Погляд Фінна ковзає по мені.
— Обіцяю, я тебе захищатиму, — лагідно каже він.
Щось ворушиться в моєму животі. Його погляд, здається, обіцяє дещо зовсім інше. Дещо значно захопливіше, ніж просто захист.
— Після тебе, — кажу я.
Він знову сміється й пірнає всередину. Йду за ним, дякуючи богам за свою здатність бачити в темряві.
Хоча вхід доволі низько до землі, склепіння печери виявляється досить високим, щоб я могла пробратися до задньої її частини, майже не нахиляючись. Озираюся, шукаю ознаки того, що ми вломилися до оселі якоїсь істоти, але не знаходжу нічого підозрілого.
Фінн, не випростуючись, скидає рюкзак і розстеляє свій спальний мішок на землі. Потім бере мій і кладе його на єдине відповідне місце — поруч зі своїм.
— Чи безпечно тут розводити багаття? — запитую я, тремтячи від холоду.
Фінн оглядає скелі над нами й хитає головою:
— Не тут. Є ризик, що сильне локальне тепло спричинить розширення вапняку, і скеля може тріснути й упасти. — Він киває на вхід. — Якщо я розведу багаття там, печера утримає частину тепла.
— Найімовірніше, до ранку вхід замете снігом, — кажу, спостерігаючи, як падають густі сніжинки.
— Я тебе зігрію, — усміхається він.
Усередині мене все перевертається, але перш ніж встигаю вигадати відповідь, Фінн виходить із печери й починає збирати дрова для багаття.
Я знімаю промоклий одяг і переодягаюсь у сухі чисті речі. Закінчивши, нарешті знову відчуваю пальці на ногах. Просто біля печери потріскує вогонь.
Фінн стоїть одразу біля входу, дивлячись на вогонь і вітер, що дме за ним.
— Дивно, що деревина не промокла, — кажу я, вже відчуваючи, як у печері теплішає.
— Олія для ліхтарів, — каже Фінн. — Найкраща річ для розпалювання вогню, після магії, звісно. — Куточок його рота трохи піднімається в усмішці.
— Чому усміхаєшся? — запитую, підходячи до нього. На мить завмираю, замислюючись, як добре було б обійняти Фінна ззаду, притиснутися щокою до спини й відчути його силу. Натомість я стаю поруч із ним і навіть не торкаюся.
А от Фінн, схоже, не поділяє моєї обережності щодо дотиків. Він умить розвертається й тягне мене у свої обійми. Я видихаю, і моє тіло розслабляється. Мені так добре тут. Нам добре. Ми так довго не дозволяли собі дослідити це відчуття.
Фінн опускає підборіддя на мою голову й гладить мене по спині.
— Це дар, — хрипло каже він.
Я відсторонююся й дивлюся на нього.
— Що саме?
— Ця ніч. — Він вивчає моє обличчя, проводить великим пальцем по лінії мого підборіддя. — Ніч із тобою. Коли тебе не потрібно ні з ким ділити.
Він нахиляє голову й торкається своїми губами моїх. Це дуже легкий цілунок. Можна навіть сказати, невинний. Дружній. Хоча я розумію, що це прелюдія, і серце починає нестримно калатати в грудях.
— Дар, — повторює він.
Я тремчу. Сонце сідає, мої пальці заніміли від холоду, а я ж простояла тут лише хвилину.
— Ходімо, — Фінн бере мою холодну руку своїми теплими долонями й веде мене назад у печеру.
Я сідаю на наше ліжко, обхопивши коліна руками. Він скидає змоклий верхній одяг, перш ніж влягтися на спальний мішок.
— Можна? — запитує він, простягаючи одну руку, ніби збирається обійняти мене.
Цього разу я тремчу сильніше, мої зуби стукотять.
— Відмовлятися було б самогубством, — відповідаю, але для нас це не жарт.
Ми обоє знаємо: я хочу, щоб він обійняв мене, з причин, які не мають нічого спільного з холодом.
Ми лягаємо поруч. Фінн натягує на нас ковдри, перш ніж покласти руку мені на живіт і притиснути мою спину до своїх грудей. Мої м’язи розслабляються від його тепла.
— Ніколи не думав, що так радітиму подорожі в Підземний світ, — хрипло каже він, погладжуючи великим пальцем мій живіт. — Але я вдячний… що ми самі. Без нього. Що я можу вдати, ніби ти моя.
Моє серце завмирає. Я повертаюся, щоби бачити його обличчя.