— А я можу вдати, що ти мій? — запитую.
Він хитає головою.
— Я завжди твій. Це не зміниться.
Від того, як легко він вимовляє ці слова, всередині мене все тремтить.
— Мабуть, нам обом нічого вдавати.
Фінн зітхає.
— Поза цим місцем між нами завжди стоятиме Себастіан. Хоч як добре ти навчишся блокувати його, хоч які сильні щити ставитимеш, він завжди так чи інак тебе відчуватиме. А ти завжди відчуватимеш його. Але тут… — Фінн заплющує очі. — Тут є тільки ми. Навіть якщо це лише на одну ніч.
— Не на одну, — шепочу я, простягаючи до нього руку. Його щока як оксамит під кінчиками моїх пальців. — Я хочу вирушити до Вод Нового Життя. Знаю, ти казав, щоб я обміркувала це, але тут особливо нема про що думати. Я зробила помилку, зв’язавши себе із Себастіаном. Оскільки він не бажає звільнити мене від нашого союзу, я хочу зробити це сама, і можу. — Гладжу темні кучері Фінна. — Я хочу цього насамперед для себе, але хочу і для тебе. Щоб, коли настане час, бути вільною не тільки для себе, а й для нас.
Фінн пильно вивчає моє обличчя. Його очі блищать у світлі багаття, що відбивається від стін печери. Він проводить пучкою великого пальця по моїй нижній губі й уривчасто видихає.
— Чому ти тут, зі мною, коли я не зробив бодай чогось, щоб завоювати тебе?
— Кохання не потрібно завойовувати. У коханні ми відкриваємо серце, а не судимо. Але, Фінніане, навіть якби я тебе оцінювала, однаково вважала б, що ти на це заслуговуєш… на це й навіть більше. Твій народ іде за тобою не через те, ким був твій батько. Вони йдуть за тобою через те, ким є ти. І вони твої друзі не через те, що ти можеш їм запропонувати, а тому, що знають: поруч із тобою вони стають кращими, а їхні життя сповнюються сенсом.
— Абріелло, я робив жахливі помилки.
— Як і всі ми, — шепочу я. — Але твої помилки — це частина тебе. Вони мене не лякають. Так уже сталося, що я закохалася в тебе саме через те, ким ти є. І річ зовсім не в тім, що ми споріднені. — Прикушую нижню губу й намагаюся зібратися з духом. — Хай який магічний зв’язок існує між нами, тієї першої ночі нашої зустрічі мене привабило саме те, хто ти і який вибір ти робиш. Саме тому я в тебе й закохалася.
Фінн заплющує очі й притуляється своїм чолом до мого, роблячи глибокий, переривчастий вдих.
— Я теж тебе кохаю. І відчайдушно хочу показати тобі, як сильно.
— Тоді чому ти мене не цілуєш? — запитую я. Ледве встигаю договорити, як його рот накриває мій, і він перекочує мене на спину й лягає так, щоб одна моя нога опинилася між його стегнами.
Поцілунок Фінна — немов тавро, що зв’язує мене з ним значно потужніше, ніж руна із Себастіаном. Кожен рух його язика розвіює тривогу, що сковує мої м’язи, і я відчуваю, що можу розслабитися хоча б на мить.
Фінн перериває поцілунок, але не відсторонюється. Його рот так близько до мого, що я відчуваю його усмішку.
— Я казав тобі, що на смак ти така сама, як і на запах?
Я сміюся.
— Після такого дня сумніваюся, що це комплімент.
— Неправда. Ти смакуєш, як вишні та місячне світло.
— Ти не поцілував мене тієї ночі, — кажу я, погладжуючи його спину. — Тоді, в душі.
— Ні. Не поцілував.
— Чому? Я ж просила тебе це зробити.
— Тому що понад усе на світі я хотів поцілувати тебе, — його голос хрипить. — Я знав, що тебе тягне до мене з тієї першої ночі, коли ми зустрілися. Через наркотики й цей потяг було б легко прийняти твою пропозицію і скористатися нею у власних інтересах. Але я хотів, щоб ти попросила мене про це, коли твій розум не буде задурманеним. І не бажав, щоб наш перший поцілунок був через корону. Навіть якщо так і мало статися. Тому я не поцілував тебе. Навіть попри те, що хотів цього.
— Але ти поцілував мене в шию.
Його губи повільно розтягує підступна посмішка.
— Я не святий, принцесо. Я мав спробувати тебе на смак.
Мій живіт зводить від бажання — гарячого й терпкого. Підкоряючись пориву, я хапаю Фінна за край сорочки й стягую її через голову. Мої руки досліджують кожен сантиметр його м’язистих грудей, сильної спини, ніжної шкіри над поясом штанів.
— Здається, я згадувала, що теж хочу спробувати тебе на смак, — кажу, погладжуючи те місце над його тазовою кісткою, де, як я знаю, назавжди витатуйована розділена навпіл п’ятикутна зірка.
Посміюючись, він спирається на лікоть і дивиться на мене згори вниз.
— Повір мені, таке б я не забув. — Він накручує на палець пасмо мого волосся. — Ця зачіска…
— Дурнувата.
— Мила.
— О так, комплімент, який мріє почути кожна жінка на піку пристрасті. Мила, — пирхаю я.