Кожен сантиметр моєї шкіри горить, переповнюється життям і жадає дотику. Я запускаю руки в його волосся. Хочу більше — більше насолоди, більше його, більше цієї ночі. Однак Фінн не змінює позу. Він залишається на місці, догоджаючи мені, бурмочучи про своє кохання і про своє бажання, поки я нарешті досягаю піка задоволення, якого ніколи раніше не відчувала.
Я падаю й лечу, але анітрохи не боюся, бо знаю, що він мене втримає. Що ми завжди триматимемо одне одного.
Фінн прокладає поцілунками шлях угору по моєму тілу, і я повільно оговтуюся. Мені бракне повітря, коли його вуста знову знаходять мої. Я проводжу руками по його боках і спускаю з нього штани. Він схвально стогне просто мені в рот і допомагає зняти із себе залишки одягу. Коли Фінн нарешті знову влаштовується на мені, я рухаю стегнами, підштовхуючи його плавно увійти в мене. Натомість він підводиться на ліктях і вивчає моє обличчя.
— Не думав, що колись відчую це знову, — він нахиляє голову й цілує мене в губи. — Не думав, що зможу, — він підводиться на руках і дивиться на мене згори вниз. — Я бився за свій народ, але сам не жив. Доки ти не увійшла в портал. Доки не подивилася мені в очі й не попросила потанцювати з тобою. Відтоді все змінилося. І, сподіваюся, більше ніколи не буде, як раніше.
Закидаю ноги йому за спину й тягну його вниз.
— Я кохаю тебе, — підтискаю стегна, знаходжу Фінна між своїх ніг і повільно допомагаю ввійти в себе.
Його дихання переривається, а очі на мить заплющуються. Я насолоджуюся нашим зв’язком. Немає місця сумнівам і страху перед тим, що має статися. Нема місця для чогось, крім надії. Для чогось, крім любові. Я відчуваю її так сильно, що заплющую очі, щоб насолодитися нашими рухами разом.
— Абріелло, — видихає він. — Абріелло, розплющ очі.
Я слухаюся й бачу навколо нас зоряне світло, яскраве й осяйне, наче сама печера перетворилася на нічне небо. Наче надворі не лютує завірюха.
— Гарно… — бурмочу я, але мій погляд відривається від зір і зупиняється на його очах.
Фінн знову ковзає рукою вниз моїм тілом, стискає мої стегна і входить у мене — глибше, ніж раніше.
— Приголомшливо, — каже Фінн, але він теж не дивиться на зорі. Ми сплітаємося тілами посеред гір перед найнебез-печнішим днем у нашому житті. Ми — єдине, що є в нас, але цього більш ніж достатньо.
* * *
Трохи згодом я шепочу:
— Зорі зникли.
Ми лежимо під ковдрами на боці, сплівшись руками й ногами. Не зводимо одне з одного очей. Лежимо в обіймах так довго, що я не можу сказати напевне, коли зорі навколо згасли.
Фінн перекочується на спину, і я спостерігаю за ним у мерехтливому світлі, доки він вивчає камені, що звисають зі стелі, немов великі краплини.
— Думаю, вони сяяли, лише доки ми кохалися, — усміхається він. — Здається, я ніколи не говорив тобі щось зухваліше.
Я глухо регочу.
— Але тут немає жодної магії, — кажу я. — Звідки ж узялися зорі?
Фінн пригортає мене до себе й усміхається. Я ніколи не бачила його таким щасливим.
— Думаю, ми помилялися щодо цього місця. Магія звідси нікуди не поділася. Просто вона інакша, ніби існує окремо від нас.
— Іноді корисно бути інакшим, — шепочу я.
— Не можу не погодитися з тобою, — Фінн притискає губи до моєї маківки і вдихає запах мого волосся. — Нам треба поспати.
У мене перехоплює подих, коли згадую свій сон про Ларк. Я планувала розповісти про це Фіннові сьогодні вранці, але через напад на табір і поранення Кейна зовсім забула.
— Учора Ларк явилася мені уві сні.
— Справді?
— Так, говорила щось про чудовисько з білими очима, яке врятує мене. — Хитаю головою, не можу чітко пригадати. — Може, це якась метафора? Що для Ларк могло б символізувати чудовисько з білими очима?
Фінн гмикає.
— Не знаю. Сумніваюсь, що вона вклала в цей образ потаємний зміст.
— Може, й так. Але найбільше мене схвилювала інша частина сну. Ларк сказала, що втомилася, і зникла з видіння ще до того, як ми закінчили розмову. Я думаю…
— Думаєш, вона може поринути в Довгий сон? — запитує Фінн.
Я міцно обіймаю його.
— Сподіваюся, що ні.
— Прета жене від себе цю думку. Це одна з причин, чому вона залишила Ларк у Скелястому замку. Бути Немилостивою дитиною зараз так небезпечно, що вона хотіла зосередитися на тому, що в жилах Ларк тече кров Диких фейрі.
— Завтра ми побачимо Меб, — кажу я. — Це найкраще, що ми можемо для неї зробити.
Фінн на мить напружується, але знову розслабляється.
— Я теж так думаю. Буде нелегко, але вірю, що Меб має всі потрібні нам відповіді. Я вже давно не відчував такої надії.