— А чому відчуваєш зараз? — запитую я. — Що змінилося настільки, щоби похмурий Фінн почав сподіватися?
Він ще раз цілує мене в маківку.
— Тепер у нас є ти, принцесо.
— Ти досі мене так називаєш? — усміхаюсь. — Думала, ти вже здогадався… Я не принцеса. І ніколи не була.
— Знаю, — шепоче він мені у волосся. Його вуста легенько торкаються моєї скроні. Це лише тінь поцілунку, але тепло омиває мене, як ласкавий літній приплив. — Знаю, що ти ніколи нею не була. Здається, я зрозумів це тієї миті, коли побачив тебе вперше. Ти — не принцеса. Ти — моя королева.
РОЗДІЛ ДВАДЦАТЬ ШОСТИЙ
Портал саме там, де й говорили: у печері під корінням Матінки Верби на найпівнічнішій вершині Гоблінських гір.
Нам знадобилося менш ніж година, щоби підійнятися сюди вранці та знайти її, й менш ніж тридцять секунд, щоб розрізати долоні, змішати нашу кров і відкрити портал. Я тремчу, вдивляючись у непроглядну темряву, що чекає на нас по той бік світляного кільця.
Я прокинулася в обіймах Фінна, задоволена і сповнена надії. До цієї миті я не згадувала, що таке страх. Забула, що ми рушаємо в невідомий світ, де зіткнемося з небезпечними створіннями, де нас судитимуть і замкнуть назавжди, якщо вирішать, що ми негідні.
Не наважуюся дивитись на Фінна. Він нагадує мені про те, що я можу втратити, якщо все піде котові під хвіст. Намагаюся зосередитись на спогадах про поснулих дітей і ступаю крізь осяйне кільце в темряву.
Фінн проходить за мною крізь портал і стає поруч. Підземний світ оповитий темрявою і туманом. Зазвичай у подібному місці я би почувалася як удома — тут ідеально ховатися і скрадатися, але кожна клітина мого тіла волає, що мені тут не місце. Я бачу світло, що лине з порталу позаду нас. Мені нестерпно кортить озирнутися, щоби переконатися, що він досі там і ми можемо будь-якої миті повернутися. Однак згадую слова Джуліани. Якщо Меб хоче, щоб я довела свою наполегливість, я це зроблю. Тому змушую себе дивитися вперед.
Фінн простягає мені руку, і на частку секунди я замислююся, чи не варто відмовитися. Я не готова будь-кому й будь-чому, що спостерігає за нами, показати свою слабкість. Проте разом ми сильніші — тут і скрізь, — тому беру Фінна за руку, він міцно стискає її, і ми йдемо вперед.
Земля тріщить, небо стогне. Поверхня обабіч нас рухається, здіймаючись і утворюючи гори й стежку між ними.
— Думаю, нам туди, — тихо каже Фінн.
Цього разу я стискаю його руку, і ми мовчки йдемо проходом, який щойно утворився поміж гір. З кожним кроком світло з порталу позаду нас тьмяніє, але ми не наважуємось озирнутися. Навіть не говоримо про це. Навколо чути тільки свист вітру й гуркіт каміння під нашими ногами.
— Я була тут раніше, — шепочу. Вітер розносить мої слова колами над нашими головами. Вони відлунюють тричі, тихіше й тихіше, доки й зовсім тануть. — Того разу, коли мама брала мене на пляж. Ми приходили сюди.
Фінн міцніше стискає мою руку.
— Ти впізнаєш це місце? Воно тобі знайоме?
— Воно мало не зовсім такий вигляд, але видається знайомим. Я точно була тут раніше.
А Меб… чи була вона тією жінкою з моїх спогадів? Тією, з ким розмовляла мама? Тією, яка налякала мене тоді?
Час, здається, сповільнює хід, але я зосереджуюся на тому, щоби переставляти ноги. Іноді ми йдемо вгору. Іноді спускаємося вниз. А іноді дорога така пласка й одноманітна, що мені здається, ця монотонність зламає мене.
Немає жодних ознак монстрів, про яких нас попереджали. Навколо панує нескінченна безбарвна пустка.
Коли мені починає здаватися, що ми занадто довго йдемо цим колом, і мої інстинкти благають бігти назад до порталу, я думаю про Немилостивих дітей, про Ларк, про всіх, хто опиниться в пастці й буде поневолений, якщо ми відступимо.
Я впевнена, що ми пройшли багато-багато кілометрів посеред порожнечі, коли скелі, що підносяться обабіч нас, зникають у тумані, а замість них з’являється темний похмурий ліс.
Туман в’ється навколо дерев і повзе між корінням. Моє серце шалено калатає.
— З тобою все гаразд? — запитує Фінн.
Я киваю і продовжую йти.
— Якщо я нащадок Меб, чи означає це, що Джас — теж? — запитую хоча б для того, щоби поговорити й відволіктися від неприродності цього місця.
— Правду кажучи, я не знаю, — зізнається він. — Якщо кров Меб текла в одному з ваших батьків, то, звичайно, що так.
Мої губи смикаються.
— Якби Мордей не запроторив Джас до в’язниці й не вселив їй страх перед цим світом, вона була б у захваті від самої думки, що ми нащадки якоїсь Великої королеви фейрі.