— Цілком конкретної Великої королеви фейрі, — виправляє мене Фінн. — Мені шкода… шкода, що Мордей скривдив Джас, змусив її боятися нас.
Я ковтаю клубок, що застряг у горлі.
— Мені теж. Але я сподіваюся… сподіваюся, що колись побачу її знову. Хоч якось.
— Я подбаю про це. Ми можемо навчити тебе накладати обертальні чари самостійно або попросити жрицю зробити це, — він стискає мою руку. — Я знаю, яка вона важлива для тебе.
— Дуже довго вона була тим єдиним, що я мала.
Опускаю погляд і роблю крок за кроком. Раптом усвідомлюю, що кожна жертва, яку я приносила заради своєї сестри, привела мене до цієї миті. Що я готувалася до цього — хай що чекає на мене далі, хай що доведеться зробити заради порятунку цілого королівства.
— Розкажи мені про Джас, — просить Фінн. Діставши меч із піхов, він стає попереду мене й прорубує павутиння ліан, що перегороджують нам шлях. — Яка вона?
Я усміхаюся.
— Вона чудова. Джас робить усіх довкола щасливішими. Скільки я себе пам’ятаю, вона завжди любила історії. Ще коли була зовсім маленькою й ми думали, ніби Джас нічого не розуміє, вона сиділа в мене на руках, поки мама розповідала про Фейрію. Думаю, Джас подобався звук маминого голосу й те, як виразно вона розповідала казки.
Фіннів погляд, завжди такий напружений, ніби виглядає небезпеку, на мить зупиняється на моєму обличчі.
— Як думаєш, твоя мама здогадувалась, яку роль тобі доведеться відіграти в нашому світі?
— Не знаю, — знизую плечима. Якщо я не помилилась і справді вже бувала тут, якщо мама приводила мене в Підземний світ, то, очевидно, вона щось знала.
Яструб, витканий зі смуг туману, опускається на землю просто перед нашими обличчями.
Я відсмикую голову, але не смію сповільнити крок. Фінн стискає мою руку.
— Хоч щось із цього реальне? — запитую я.
— Це залежить від того, що вважати реальністю, — відповідає він. — Просто не дивися вниз.
Звичайно, я одразу туди зиркаю. Земля обабіч нас зникла, відкриваючи величезний провал у небуття. Я сповільнююсь.
— Очі вгору, принцесо, — каже Фінн, легенько тягнучи мене вперед.
Ми йдемо і йдемо, аж доки в мене починають горіти ноги, а в голову закрадаються сумніви: чи варто було взагалі приходити сюди?
Я всоте переконую себе, що це було правильне рішення, — зненацька туман і тіні розсіюються, й навколо нас знову з’являються гори. Розумію, що ми опинилися в центрі…
— Це тронна зала, — шепочу я, дивлячись на кам’яний поміст перед нами й кострубатий трон із коріння дерев на ньому.
— Королево Меб, — промовляє Фінн, підвівши обличчя до небес, які, однак, не схожі ані на небо, ані на стелю. — Я — принц Фінніан, син Оберона, а це Абріелла — дитя Меб. Вона володіє силою корони Немилостивих, а я — її споріднений партнер. Ми прийшли, щоби просити у вас поради, як врятувати ваше королівство.
Трон порожній, але наступної миті навколо нього спалахує чорне полум’я, і серед його мерехтливих язиків з’являється кароока жінка. Її волосся кольору палахкого вогню спадає до талії, переплітається в дивному танці з язиками чорного полум’я.
Я вже була тут. Уже бачила це чорне полум’я.
— У свій вісімнадцятий день народження, — промовляє Меб, і від цих слів у мене дзвенить у вухах, — вона знайде свою справжню сутність. Не намагайся завадити цьому.
Фінн опускається на одне коліно, а я така вражена, що навіть не намагаюся повторити за ним, аж поки він не тягне мене за руку.
— Підведіться, — каже Меб, але губи її не ворушаться. Я не чую її голосу, та відчуваю його відлуння у своїй голові. — До мене так рідко приходять гості. Підійдіть ближче й дайте мені роздивитися ваші обличчя.
Ми з Фінном поволі підводимося і ступаємо два кроки вперед.
Чорне полум’я навколо Меб стихає.
Тільки тепер я бачу, яка в неї бліда шкіра — майже сіра, — а губи криваво-червоні. Вона нахиляє голову до Фінна й сумовито усміхається.
— У тебе батькові очі, але ця шкіра, схожа на піски пустелі, дісталася тобі від матері. Вона не була тією, кого твої бабуся й дідусь обрали правити поруч із твоїм батьком.
Фінн важко ковтає, я відчуваю його напруження.
— Однак вона була хорошою королевою, — додає він.
— Гірко, що їй довелося померти так рано, — вимовляючи ці слова, Меб посміхається, позбавляючи їх бодай натяку на щирість. Зрозуміло одне: навіть якщо вона й бажає добра своєму народові, навіть якщо тільки вона може допомогти нам урятувати Двір, Меб зовсім не та доброзичлива пра-матір, яку я уявляла. Не даремно я боялася її.