М’язи судомить від самої згадки про зілля й муки, які воно завдало моєму тілу. Не знаю, чи змогла б я витримати це знову, але, можливо, є інший спосіб. Зв’язок між фейрі та людиною працює інакше. Якби я могла бодай якось перетворитися на людину…
— Єдині ліки проти безсмертя — це смерть. Зворотного зілля життя не існує. Шляху назад немає. Можливо, тебе це здивує, але ти не перша, хто мріє про таке.
Мене вже дратують Міша і його нав’язливе читання думок.
— Скажи мені, як вимкнути цей зв’язок.
— Твоя проблема глибша, ніж зв’язок. І більша, ніж усвідомлення почуттів твого любчика.
— Не називай його так.
— Я хочу сказати, — продовжує Міша, ігноруючи мій протест, — що, блокуючи його почуття, ти не звільнишся від Ронана.
— Допоможи мені заглушити його.
Король Диких фейрі хитає головою.
— Це вимагає практики, стійкості та сили співчуття. Зараз ти занадто слабка для цього.
— Ти можеш мені допомогти чи ні?! — обурююсь я.
— Миттєвої допомоги не буде. Прийми ванну, випий снодійний збір і відпочинь. Сон — найкраще, що я можу запропонувати у твоєму випадку. Поговоримо, коли прокинешся.
Міша виходить у коридор, а я дивлюся йому вслід, аж доки за ним зачиняються двері.
Біль поволі вщухає.
Відлуння Себастіана в моїй голові тане. Він досі там — завжди там, — але тепер тихіше.
Голлі допомагає мені залізти у ванну й залишає наодинці. Тепла вода пахне свіжою лавандою, мої зсудомлені м’язи поволі розслаблюються. Я змиваю піт і бруд після полону та втечі. За вікном заходяться співом вранішні птахи, вода у ванні холоне, а над обрієм здіймається сонце. Весь цей час я намагаюсь ігнорувати відчуття, породжене нашим зв’язком, відчуття, ніби Себастіан поруч, у цій кімнаті, та спостерігає за мною. Намагаюсь ігнорувати полегшення, яке омиває моє тіло, коли його біль вщухає й емоції гаснуть.
З ним усе гаразд. Він житиме.
Лише після того, як із води випаровується останнє тепло, я вилізаю з ванни й витираюся. На ліжку чекає свіжа нічна сорочка. Я натягую її через голову, залізаю під м’яку ковдру і скручуюся калачиком.
Подумки відчуваю Себастіана: як він обіймає мене, пригортає до себе. Хочу викинути його з голови, але не знаю як. Не можу заперечувати, що доки то поринаю в сон, то знову прокидаюся, мій розум продовжує хвилюватися за того, кого я кохала. Певно, в цьому і є втіха зв’язку.
Мене відволікають думки: чи знає він, де я? Цікаво, чому Себастіану взагалі є до мене діло, якщо він уже отримав корону?
* * *
Сни тягнуть мене крізь бурхливі океанські хвилі, садовлять на коня разом із моєю мамою, і ми їдемо геть від тієї жінки, яка мене лякає. Потім сни кидають мене в літню ніч, перш ніж я встигаю зорієнтуватися. Повітря гаряче й липке. Я не можу змусити себе зайти в підвал мадам Ві, вдихнути його затхле повітря. Зараз я надто виснажена, щоб дивитися в очі молодшій сестрі та вдавати, ніби заробила сьогоднішню платню лише важкою працею. Крадіжка, навіть у найгірших людей, шкодить моїм серцю й розуму. Я ніколи не збиралася ставати злодійкою. Ніколи не думала про те, що в шістнадцять років так глибоко загрузну в боргах, що зрозумію, чому мої однолітки продають себе фейрі.
Сідаю на землю й дивлюся на зорі. Сьогодні вони не дуже яскраві, але їхнє мерехтіння однаково заспокоює мене. Я люблю ніч. Кумкання жаб, ухкання сов удалині. Це нагадує мені простіші часи. Тоді я ще не знала, як це, коли від мене залежить життя молодшої сестри. Тоді я ще загадувала бажання на зорі й мала маму, яка розповідала мені казки на ніч.
«Колись давно жила собі дівчинка з вогняно-рудим волоссям, якій судилося врятувати королівство…»
— Звідки я знав, що знайду тебе тут? — запитує Себастіан, вийшовши із задніх дверей будинку чарівника Тріфена. Він такий прекрасний у місячному світлі, його біляве волосся легенько розвіває вітер. І моє серце стискається від туги за цим учнем чарівника.
— Може, тому, що в мене немає життя, і якщо я не працюю або не сплю, то я завжди тут? — запитую сміючись. Не думала, що сьогодні ввечері мені потрібна компанія, але побачивши Себастіана, почуваюся краще. — Я досить передбачувана.
Він перетинає подвір'я й опускається на землю поруч зі мною, спираючись на лікті.
— У найкращому значенні цього слова.
Відводжу погляд від зір, щоб усміхнутися йому, і помічаю, що він дуже серйозно дивиться на мене.
— Басті?
— Це був перший раз, коли я захотів поцілувати тебе, — каже він. — Я так сильно цього хотів.
Я насуплено дивлюся на своє потаємне кохання, щоб відшукати в його словах якийсь сенс.