Фінн підштовхує мене вперед.
— Біжи, — каже він.
Я слухаюся й перебираю ногами так швидко, як тільки можу, відчуваючи, як Фінн біжить у мене за спиною. Підземний світ грається з нами, поки ми прокладаємо собі шлях назад до порталу. Гори здіймаються й опадають обабіч нас, земля зсувається під ногами. Океани вириваються з глибин, і їхні хвилі здіймаються до наших ніг, погрожуючи затягнути нас у воду.
Ми не зупиняємось. Я не наважуюся сповільнити крок, поки не побачу вдалині портал — кільце світла, що кличе додому. Я не можу перевести подих, але не можу й зупинитися.
Туман навколо нас перетворюється на дощ, безперервну безжальну зливу, що ріже мені щоки й пробирає холодом до кісток. Гори здригаються. Мої чоботи промокли наскрізь. Коли я дивлюся вниз, вода вже сягає щиколоток.
Фінн напружується і вдивляється в туман.
— Тут мій батько, — шепоче він. — Я відчуваю його.
Я озираюся, але бачу довкола тільки дощ, що хльоскає обличчя, воду, що підіймається, і темне небо.
— Тепер я розумію, — каже він, сповільнюючи крок і зупиняючись. Він говорить не зі мною. Його слова адресовані комусь, кого я не бачу.
Світіння від порталу мерехтить і тьмяніє.
— Фінне, — я смикаю його за руку. Якби в мене була можливість знову поговорити зі своєю матір’ю, я б не роздумувала ні на мить, але нам потрібно вибиратися звідси.
— Чорт, — каже Фінн, не зводячи очей із води. Вона підійнялася нам до колін. — Біжи!
Мені не потрібно повторювати. Я кидаюся до тьмяного світла порталу. Мої ноги не можуть швидко рухатися у воді, що здійнялася вже до стегон. Я починаю плисти.
Озираюся, щоби переконатися, що Фінн пливе позаду мене, але він знову зупинився. Його обличчя скинуте вгору, а очі заплющені.
— Іди! — Його голос сильний, але тіло… ніби тане. Як хмара, що розсіюється в променях сонця.
— Без тебе я не піду. Поквапся!
— Я застряг. Камені зсунулися. Іди!
Підпливаю до нього, та Фінн кричить на мене:
— Чорт забирай, Абріелло! У тебе мало часу.
Портал заманливо мерехтить у мене за спиною, але я не можу кинути Фінна. І не покину. Глузливі слова Меб відлунюють у моїй голові, але я не звертаю на них уваги. Дівчина, яка прийшла в незнайомий світ, щоб урятувати сестру, — та сама дівчина не відвернеться від коханого.
Я набираю повні легені повітря й пірнаю, підпливаючи до каміння біля ніг Фінна. Крижана вода падає на мене потужним потоком, і мені доводиться щосили гребти, щоб утриматися на місці. Вистачить миттєвої слабкості — і мене віднесе від нього течією.
Я обхоплюю рукою його стегно, а іншою розгрібаю камені, що притисли його другу ногу. Вони занадто великі. Занадто важкі. Мені доводиться працювати вже обома руками й весь час боротися з хвилями. Пальці заніміли й не слухаються, але я продовжую відкидати каміння, яке чарівним чином з’являється знову.
Пронизливий крик розриває воду. Я розплющую очі, щоби поглянути, що там, і бачу, як на мене дивляться моторошні білі баньки.
Я розгрібаю й розгрібаю каміння, аж поки це дивне місце визнає мою наполегливість, і брили, що утримують ноги Фінна, відпускають нас.
Руки ковзають мені під пахви, і Фінн витягує мене на поверхню.
— Уперед! — кричить він, штовхаючи мене до порталу — до чудовиська.
Я хапаю ротом повітря й хитаю головою:
— З того боку щось наближається. Нам потрібно обійти.
— Нема часу.
Він обіймає мене однією рукою й тягне за собою.
— Усе добре, — вивільняюсь я і тримаюся поруч із ним. Мої ноги й руки заніміли, я відчайдушно хочу плисти геть від цих очей, а не до них, але змушую себе рухатися до тьмяного світла порталу.
— Ми майже на місці, — каже Фінн.
Моє стегно пронизує раптовий біль, і мене тягне під воду.
Глибше, глибше. Поки мої вуха й легені починають палати від тиску води.
Глибше.
Я не бачу створіння, яке тягне мене донизу, але, судячи з пащі, що стискає мою ногу, це щось величезне. Воно огинає скелі й пливе за течією, аж поки ми опиняємося в підводній печері. Я обмацую все довкола, знаходжу камінь із гострими краями і жбурляю його просто в страхітливе біле око.
Істота відпускає мене, і я, не гаючи часу, випливаю з печери геть. Фінн зустрічає мене на півдорозі, обіймає за плечі й тягне до поверхні. Втягую повітря — і воно обпікає мене, ніби отрута. Мені так боляче, що я не можу змусити себе зробити ще один вдих.
— Я тримаю тебе! — Фінн тягне мене на скелястий виступ над виром води. Він укладає мене на спину й дивиться в очі.