Ми разом пірнаємо під воду й пливемо. Я дозволяю Фіннові вести нас, довіряючи його інтуїції. Тому що він має рацію: це місце намагається заплутати нас.
Мої ноги здаються брилами льоду, руки не слухаються, легені стискаються так, що ось-ось луснуть. Якщо я бодай на мить засумніваюсь у ньому, якщо подумаю, що є хоч шанс, ніби ми обрали неправильний напрямок, я здамся.
Коли ми знову виринаємо на поверхню, під стелею печери так мало простору, що ковтнути трохи повітря можна, висунувши з води тільки ніс і рот. Це тортури. Я відчуваю, як скелі сходяться, навалюються на нас, забирають повітря. По спині пробігають мурашки, руки й ноги тремтять.
Мене знову затягує під воду. Цього разу я не відчуваю гострого болю, немає монстра, що вчепився в моє стегно, лиш крихітні невидимі руки, які тягнуть мене вниз, вниз, вниз і вниз.
Я вже готова набрати повні легені води, коли в каламуті переді мною з’являється обличчя Фінна. Він хапає мене під пахви й витягує на поверхню. Я встигаю зробити лише один вдих, як знову опиняюся під водою.
Це повторюється знову і знову. Ми пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря. Пірнаємо і пливемо, підіймаємося на поверхню, робимо ковток повітря.
Я думаю, що більше не пропливу, але однаково продовжую. І коли мені здається, що темніше в цій печері бути не може, що я вже не в змозі плисти, нарешті бачу його — біле світляне коло, яке слабко пульсує.
Моє тіло благає зупинитися, здатися й опуститися на дно, до теплих рук, які заколисали б мене там.
Фінн хапає мене за руку.
«Не зупиняйся. Не смій здаватися».
Його рішучість переливається в мене, і я щодуху рухаюся до тунелю зі світла. Воно засліплює, воно повсюди навколо нас, але рука, що тримає мою руку, тягне мене вгору, вище й вище. І раптом ми виринаємо на поверхню, і відчуваємо на шкірі сонячні промені й свіже повітря, і чуємо пташиний спів у кронах дерев.
— Ми майже на місці, принцесо, — Фінн не відпускає моєї руки й тягне мене до берега. Вода міліє, ми виповзаємо на пісок.
Я кашляю, мої груди здіймаються гак, наче легені намагаються надолужити згаяне за час, проведений під водою, за всі ті хвилини без повітря. Я перекочуюся на спину, дозволяючи сонячному світлу литися на мене, вбираючи його.
Фінн дивиться на мене:
— Як твоя нога? Іти зможеш?
Зсуваю розідрані штани, щоб оглянути стегно, й, роззявивши рота, дивлюся на неушкоджену шкіру.
— Усе зникло.
Він здивовано оглядає мою ногу.
— Не болить?
— Я… Усе гаразд.
— Коли я застряг, ти мала пройти крізь портал без мене, — Фінн міцно стискає щелепи, його очі виблискують від гніву.
— Нізащо.
Так швидко, що я не встигаю простежити за його рухом, він схиляється наді мною й накриває мій рот своїм. Це зовсім не ті ніжні поцілунки, які він дарував мені вчора вночі. Зараз у ньому немає місця ніжності. У грубих дотиках губ він виливає все: злість, розчарування і глибоке полегшення.
І я вбираю все це. Приймаю його. Я запускаю пальці Фіннові у волосся й цілую його у відповідь. Цілую всією своєю сутністю.
Я вже мала би померти. Я вже тричі мала би померти. Те, що я жива, — неймовірний дарунок. Як і те, що Фінн тут, зі мною, і що він цілує мене.
Він відсторонюється, але я хапаю його за сорочку і притягую до себе, скеровуючи його вуста до моїх. Я не хочу сперечатися про свій вибір, не зараз. Усе, чого я прагну, — це зосередитися на відчутті губ Фінна і звабливій тяжкості його тіла. Я хочу, щоб він був якомога ближче.
Фінн стогне просто мені в рот і нарешті здається, дає мені те, чого я бажаю.
Він гладить мене через мокру сорочку і стискає мої груди великою долонею, пальцем пестить тугі соски, що випинаються крізь вологу тканину.
Я стогну у відповідь на його поцілунок і вигинаюся під ним.
— Брі, — шепоче він, торкаючись моїх вуст.
— Будь ласка…
Фінн відповідає здавленим стогоном, що розбиває мені серце і змушує нестримніше жадати його близькості. Я інстинктивно підтягую коліно, щоб він міг влаштуватися між моїх ніг. Ковзаю руками по його спині й різким рухом знімаю з нього сорочку. За мить мій одяг летить слідом за сорочкою. Наші вуста й руки сплітаються.
Я вже не знаю, хто чи що я зараз. Я — бажання. Я — хіть. Цілую його з усім відчаєм, який відчувала, поки ми пробиралися до порталу. Я знову виринаю на поверхню, але мені більше не потрібне повітря, мені потрібен він.
Фінн притискає розтулений рот до ніжної шкіри моєї шиї, його руки ковзають униз моїм тілом. Стягнувши з мене штани, він відкидає їх убік і знову влаштовується наді мною. Зуби Фінна ніжно змикаються на опуклості моїх грудей, і майже одразу на зміну їм приходить його язик.