Я не питаю дозволу. Просто заповзаю до нього й дозволяю собі побути поруч із ним востаннє.
— З тобою все гаразд? — запитує він, не дивлячись на мене. Його голос таких хриплий.
— Не зовсім, — шепочу. — Але я хотіла попросити в тебе вибачення. За все. Я так не хочу завдавати тобі болю, — відчуваю, як він видихає, різко відкочується до краю ліжка й сідає, обхопивши голову руками.
— Я не проситиму вибачення, — каже він, озираючись на мене. — Не за те, що кохаю тебе, хоча знаю, що моє серце розіб’ється, коли побачу тебе з ним. Ти королева, на яку заслуговує мій народ, благословення, обіцяне нам Меб. Я просто хочу…
— Чого? — я тягнуся до нього і проводжу пальцями по спині. Мені так приємно торкатися його, і він тремтить від моєї ласки. — Проси будь-що.
— Можливо, тобі варто попросити жрицю стерти мене з твоїх спогадів.
Я відсмикую руку, ніби він обпік мене.
— Чому? Чому ти просиш мене про це?
Він затуляє очі рукою.
— Тому що я хочу, щоб ти була щаслива. Спогади про мене не повинні псувати твоє щасливе життя. Ти ж колись його любила.
— Але це неправда. І це тут зовсім ні до чого.
Фінн опускає руки на коліна й важко ковтає.
— У глибині душі ти досі дбаєш про нього. Якщо ти зможеш його любити, якщо він зможе зробити тебе щасливою, я не хочу, щоби бодай одна думка про мене тобі завадила.
— Фінне, я не можу, — видихаю, хитаючи головою. — Ти так сильно шкодуєш про це?
— Hi. — Він повертається до мене повністю й усміхається, хоча його щоками течуть сльози. — Кохати тебе, відчувати дар твоєї любові — найкраще, що зі мною траплялося. Шкодувати про все тільки тому, що ти вже не будеш моєю… це наче шкодувати про спалах зір перед зануренням у вічну темряву.
Слова Фінна пронизують мене, немов гострий ніж, і моє серце болісно стискається.
— Тоді не проси мене кохати іншого так, як я кохаю тебе. І не смій просити мене забути тебе. — Швидко підсуваюся до нього й витираю його сльози. — Я б хотіла любити тебе, навіть знаючи, що буде далі. Навіть попри біль від розуміння, що ти не можеш бути моїм. І завтра я однаково тебе любитиму. Краще припинити дихати, ніж припинити любити тебе.
Фінн повертає голову й цілує мою долоню.
— Дякую, — шепоче він. — Я не вартий цього.
— Вартий. До того ж це єдине, що я ще можу вирішувати самостійно.
Він хитає головою, і по його щоці стікає сльоза.
— Ось чому Меб обрала тебе, — бурмоче він. — Бо знала, що ти страждатимеш сама, але не дозволиш страждати невинним. Я б зненавидів її за це, якби цього не потребував мій народ.
Я звішую ноги з ліжка й сідаю поруч із ним. Він обіймає мене однією рукою, і ми торкаємося чолами.
— В іншому світі, в іншому житті ми були б разом, — шепочу я. — Жодних королівств, якими потрібно правити, жодних народів, які треба рятувати. Тільки ти і я, та просте життя, в якому ми кохаємо одне одного.
— Але ми в цьому світі. У цьому житті, — Фінн цілує мене в маківку. Це схоже на прощання. — Тому мені доведеться приберегти той світ для своїх снів.
* * *
Заціпеніння, яке я відчуваю, коли ми із Себастіаном йдемо горами, аж ніяк не пов’язане з холодним повітрям і призахідним сонцем. То ось що відчуваєш, коли жертвуєш своїм серцем заради чогось більшого? Це ніби викинути його, замкнути на горищі, де, як ти сподіваєшся, воно буде в безпеці, але відірване від твого життя.
Дорогою я повсякчас ловлю на собі допитливий погляд Себастіана, але не маю сил питати, що він означає. Я можу зосередитися тільки на поточному завданні — переставляти ноги й знати, що кожен крок наближає мене до майбутнього без Фінна. Майбутнього, в якому моє серце замкнене, а обов’язок переважає почуття.
Гоблін переніс нас так далеко в гори, як тільки міг, але решту шляху до Крижаної річки ми маємо подолати пішки. Дістанемося до настання темряви. Ми скупаємося в річці та скріпимо наш зв’язок, а тоді станемо табором на ніч. Завтра повернемося до палацу й разом сядемо на трон.
Кейн іде попереду. Вочевидь він виріс у цій частині гір — на захід від Старелії й на південь від кряжа, яким ми йшли до порталу. За весь день він сказав мені не більш ніж декілька слів. Я знаю, він теж турбується за Фінна. Імовірно, він схвильований і розривається між обов’язком перед принцом, якого заприсягнувся захищати, та Двором, який намагається врятувати. Я рада, що він не говорить про це. Знаю, що він відчуває, і потрібні слова можуть мене зламати.
Ріаан їде позаду нас, пильно вивчаючи місцевість, вишукуючи ознаки Золотої армії королеви Арії.
— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що даси нам шанс, — каже Себастіан, порушуючи довгу мовчанку.