Я не просто розумію все це. Я хочу кращого.
Гнів і біль розростаються всередині мене, аж поки завдають страждань, сильніших, ніж отрута, аж поки стають більшими за моє тіло й темнішими за ніч. Тіньова сутність проводить кінчиками пальців по обвуглених краях мого серця й усміхається. Забагато років мовчання. Забагато років я відштовхувала свій біль, щоби піклуватися про інших.
Хоча ця частина мене так само цінна, як і решта.
— Іди, — шепочу я, але моя тіньова сутність лишається нерухомою.
Легенди про те, що Меб змогла отримати доступ до своєї тіньової сутності із залізної кімнати — брехня. Принаймні розуміють їх неправильно. Як і будь-якій іншій магії, тіні потрібна сила, щоб вибратися з труни. Їй потрібна сила, щоб рухатися й служити мені.
Через цю отруту моя магія зникла. Вона майже повністю притлумлена. Майже.
Магія — це життя. Королева не ризикне вбити мене.
Лишається тоненька ниточка, але цього достатньо, щоб я могла дихати, достатньо, щоби билося моє серце. Я використовую її, щоб вхопитися за мій зв’язок із Фінном. Маю вірити, що він витримає, що я зможу витягнути з нього силу й не забрати забагато.
Моя тіньова сутність розширюється, коли Фіннова сила наповнює її. І я стаю нею.
Повільно ступаю вперед — просто крізь залізо труни, ніби це лише літній вітерець. Потягуюся й посміхаюся. Я надто довго ігнорувала темні, сповнені гіркоти закутки себе.
Знаходжу трубки, що наповнюють токсинами обидва саркофаги, і висмикую їх, зупиняючи нескінченний потік отрути в наші із Себастіаном тіла. Потім вирушаю на пошуки королеви.
* * *
Коридори фортеці вночі тихі, але не порожні. Вартові Арії стоять що декілька метрів уздовж коридору до її спальні. Світло сяє так яскраво, аж охоронцям доводиться носити спеціальні щити, щоб захистити очі.
Тихо посміюючись, моя тіньова сутність ковзає вздовж нижнього краю стіни, непомітна навіть для гострих очей варти. Я скрадаюся до дверей Арії повз охоронців, які стоять по обидва боки коридору, й повз тих, які стережуть її всередині покоїв.
Гнів, що пульсує в мені, підживлює цю незнайому форму. Я нестерпно хочу витягнути у вартових ножі та встромити їм У груди.
Шепочу заспокійливі обіцянки тій злостивій, мстивій частині себе. Обіцяю: якщо вона буде терплячою, то отримає серце королеви — а вона хоче саме цього.
Прокрадаюся дедалі глибше в її покої. Прослизнувши під іншими дверима, я опиняюся в кімнаті, де на ліжку зі світла спить Арія. Вона лежить на купі пухнастих білих ковдр, її прекрасне біляве волосся віялом розкинулося навколо голови. У долоні затиснутий кинджал із заліза й адамантію.
Побачивши його, я посміхаюся й повільно один за одним прибираю її пальці з руків’я. Один. Другий. Третій.
Вона різко розплющує очі, хапає лезо й цілиться просто мені в серце. Я регочу, розпадаюся на частини й з’являюся з іншого боку ліжка. Скориставшись її шоком, вихоплюю лезо з руки королеви і вганяю їй у груди, прямісінько в почорніле, жорстоке серце.
Вона кричить так голосно, що в мене болять вуха. Я чую цей крик навіть зі своєї могили. Моя тіньова сутність квапиться й ледь не відступає, але я роблю заспокійливий вдих і натягую її повідець. Ми ще не закінчили.
Стривожені жахливим криком, охоронці вдираються в кімнату. Я зупиняю одного з них, торкнувшись рукою його шиї. Очі вартового розширюються від жаху, щойно він помічає мене. Мені подобається уявляти його збентеження, коли він бачить жінку з тіні в цій кімнаті, повній світла. Я посміхаюся й повільно простую до іншого вартового, похитуючи стегнами в беззвучному ритмі моєї помсти.
Фейрі витягує з-за пояса меч, але я перехоплюю його, перш ніж він встигає завдати удару. Проводжу лезом по його горлу, посміхаючись вартовому позаду нього.
Швидко орудую мечем. Моя тіньова сутність хоче скупатися в їхній крові, хоче мучити їх за весь той біль, що вони заподіяли Немилостивому Двору. Я приборкую її та вбиваю вартових одного за одним.
Можливо, річ у тім, що я занадто ослабла, але цього разу майже точно відчуваю зв’язок між мною і Фінном. Відчуваю, як його сила тече крізь мене — не краплями й не поштовхами, а безперервним потоком. Я зосереджуюся на цьому потоці, доки моя тіньова сутність повертається до наших із Себастіаном трун.
Спочатку вона звільняє Себастіана, ламаючи мечем замок, що утримує його всередині. Потім рушає до мене.
Однієї миті ніби ляскає батіг — і моя тінь зникає. Я повертаюся у власне тіло. Труна відчиняється, і мою в’язницю заливає світло.