Ледве виходжу з неї й падаю на землю. Поруч зі мною Себастіан, похитуючись, стоїть на ногах. Він мружиться від яскравого світла, яке після стількох днів під замком у цій темряві боляче ріже очі.
Моє тіло обважніло від отрути королеви, тож я заплющую очі й зосереджуюся на диханні, дозволяючи силі Фінна литися моїм тілом.
Будь ласка, Фінне, нехай із тобою все буде добре. Не дозволяй мені взяти забагато.
Коли розплющую очі, бачу поруч Себастіана. Він приголомшено дивиться на мене.
— Ти вбила її. Королеву… — він розгублено кліпає. На його обличчі відбивається тисяча емоцій, але найбільше — полегшення й спустошення. — Вона мертва?
— Як ти… її сила перейшла до тебе? — запитую я.
— Так. Я відчуваю її, — він супиться і важко ковтає. — Носити обидві корони так… вони не повинні бути разом.
— З тобою все гаразд?
— Нам треба йти, — каже він.
Я хитаю головою.
— Джасалін.
Він заплющує очі.
— Іди за нею. А мені треба знайти Ріаана.
У мене немає вибору, тож я залишаю Себастіана. Не піду звідси без Джасалін. Ледве тримаючись на ногах, намагаюся бігти до сходів. Я слабка й знесилена, але рішуче налаштована й навкарачки повзу до бійниці.
У темряві помічаю сестру. Вона прив’язана до стовпа на кінці дошки. З глибоких порізів на її руках і ногах повільно сочиться кров, скрапуючи у води Крижаної річки далеко-далеко внизу.
— Джас, — видихаю я.
Вона не обертається до мене. Вона занадто виснажена, занадто слабка. Проте я бачу, як злегка підіймаються й опадають її груди, отже, вона досі дихає.
Я лізу до неї, хапаючись за мотузку, якою Джас прив’язана до стовпа. Мій зір затуманений, пальці незграбні, та я намагаюся розв’язати вузли, що тримають її.
— Абріелло, — хрипить вона. — Тобі треба йти. Треба тікати.
Знімаю з неї останню мотузку. Джас падає в мої обійми, і я ледь утримую рівновагу на дошці.
Я досі слабка через отруту. В мені тече сила Фінна, але мої м’язи задерев’яніли від ув’язнення в труні. Скільки часу минуло? Місяці? Тижні?
Чи лише декілька днів?
Я ледь тримаюся на ногах і щомиті можу впасти під вагою тендітного тіла Джас, що спирається на мене. Хитаюся й щосили намагаюся не звалитися в річку.
Джас випростовується, перш ніж я втрачаю рівновагу, і ми разом зістрибуємо з дошки.
Простягаю руку, щоб допомогти їй зробити останній крок на безпечний дах, але мене зупиняє гострий пекучий біль у нозі. Я дивлюся вниз і помічаю кинджал Ріаана, що стирчить із мого стегна. Він висмикує лезо, і біль застилає мені очі.
Я падаю на дах.
— І куди це ви зібралися? — питає Ріаан.
Джас скрикує, коли він хапає її за талію і стягує з хиткої дошки, притискаючи до себе. Перш ніж я встигаю відчути полегшення від того, що сестра в безпеці, він хапає її за шию величезною рукою.
— Відпусти її, — благаю я. Через біль мені важко добирати слова, а через слабкість складно говорити.
— Я забагато сил доклав, щоб дозволити тобі знищити все, за що ми боролися.
— За що?! — кричу я. — За твою королеву? За нетерпимість до Немилостивих? За вашу самовдоволену віру в те, що ви кращі? — слова зриваються з моїх губ і забирають останні сили. — Королева мертва. Ти програв.
— Нехай Себастіан віддасть мені корону Милостивих, і я помилую твою сестру. Він це зробить. Заради тебе він це зробить.
— Абріелло, — хрипить Джас, доки рука Ріаана стискається навколо її горла.
«Тримайся, Фінне», — думаю я, роблячи ще один ковток його сили. Похитуючись, підводжуся на ноги й притискаю руку до скривавленої рани на нозі.
— Принеси мені Золоту корону, Абріелло, — спокійно каже Ріаан. — Ми обоє можемо отримати бажане. Я — Золотий трон, а ти — трон Тіней. Обіцяю зцілити твою сестру і зберегти тобі життя після того, як Себастіан передасть ці корони.
Зберегти мені життя, але не відпустити. Він знову замкне мене в тій труні, тільки цього разу знайде спосіб утримати від втечі. Ріаан забере Золоту корону, дозволить мені залишити корону Немилостивих, але не дозволить сісти на трон. Він триматиме мене в полоні, щоб ця сила не перейшла до когось іншого, щоб Немилостивий Двір продовжував слабшати. Аж поки помре.
— Благаю. Мені потрібна Джас.
Колись то було правдою. Однак я розумію це, тільки коли брехня злітає з моїх губ. Колись я думала тільки про неї. Я не вірила, що в мене вистачить сил врятувати більш ніж одне невинне життя. Проте коли встромляла ніж у серце Мордея, людської дівчини, якою я була, не стало. Моя трансформація почалася ще до того, як я зв’язала себе із Себастіаном. Задовго до того, як випила зілля життя.