Щоками Джас струменять потоки сліз. Вона хитає головою.
— Не роби цього, — її голос зовсім слабкий. Вона така знесилена, що мене аж трусить. — Не вір йому.
Рука Ріаана міцніше стискається навколо її шиї.
— Годі патякати.
Досі тримаючи мою сестру за горло, Ріаан кидається на мене. Він обхоплює вогняний самоцвіт на моїй шиї, але не встигає зняти його, бо Себастіан встромляє свій клинок йому в спину.
Задихаючись, Ріаан відпускає спочатку мою підвіску, потім сестру. Його очі округлюються, губи ворушаться, коли він дивиться на лезо, що стирчить із його грудей.
Себастіан підходить до нього впритул і підхоплює під пахви, перш ніж Ріаан падає.
— Ти був мені як брат, — каже він йому на вухо. — Був моїм єдиним другом у довгі, важкі роки самотності.
Джас, шпортаючись, підходить до мене, притискає руку до рани на моєму стегні, її пальці червоніють від моєї крові.
— Брі, — шепоче вона, і ми разом опускаємося на землю. У жодної з нас більше немає сил триматися на ногах.
— Королівство… Арії… — Ріаан випльовує ці слова, і кров стікає по його підборіддю.
Себастіан пирхає:
— Її королівству та всьому клятому світу буде краще без вас обох. — Із цими словами він підносить свій клинок до шиї Ріаана й перерізає її, припиняючи його біль і його життя.
Останнє, що я бачу, — як голова Ріаана відпадає від тіла. Останнє, що відчуваю, — як Себастіан підхоплює мене і Джас своїми сильними руками.
РОЗДІЛ ТРИДЦАТЬ ПЕРШИЙ
Коли я прокидаюся, вже темно, але одразу відчуваю, що поруч Фінн. Його рівне дихання, коли він спить, і тепло, що струменить від нього.
Я перевертаюся на спину, щоби подивитися на зорі, які мерехтять у небі. Ми на терасі на даху котеджу в Старелії — будинку в горах, який Фінн подарував мені ще до того, як дізнався, що я спадкоємиця Меб. Хтось поставив тут нагорі ліжко, щоб я могла зцілитися під зоряним небом. Зцілитися поруч із моїм коханим, моїм спорідненим партнером, у якого я черпаю силу.
Треба встати і знайти Джас чи хоча б когось, хто може сказати, де вона. Треба обговорити подальші дії із Себастіаном. Однак я не хочу вставати із цього ліжка. Хочу, щоб ця мить тривала якомога довше. Я ніколи не думала, що знову опинюся тут — під зорями, в обіймах Фінна. Коли мене замкнули в тій труні, найбільшою, найприємнішою моєю мрією було знову побачити його обличчя.
Я відчуваю, як Фінн ворушиться поруч зі мною.
Повертаю голову й бачу, що він уже не спить, а дивиться на мене.
— Ти як? — запитує Фінн.
— Усе гаразд. Завдяки тобі.
— І Себастіану. Це він приніс тебе до мене.
— Але ти… — я насилу ковтаю, проте це майже не допомагає стримати емоції, що вирують усередині мене й ризикують закипіти. — Мені довелося тягнути з тебе силу.
Фінн знаходить мою руку між нашими тілами й притискає до свого серця.
— Ми шукали вас усюди. Ви зникли на десять днів, і ми не могли знайти жодних слідів ані тебе, ані Себастіана. Арія захистила свою гірську фортецю магічним щитом. Ви могли бути просто в нас перед очима, а ми цього б і не помітили. Мені ніколи не було так страшно.
— Пробач, — шепочу я. Не уявляю, що б я відчувала, якби опинилася на його місці. Не впевнена, що хочу колись дізнатися.
— Коли я раптом відчув, що ти тягнеш із мене силу, я ледь не заплакав.
— Тобі було боляче?
Він хитає головою:
— Ні. Ти витягла з мене багато сили, але менше, ніж я був готовий віддати. Я думав тільки про те, що це означає — ти жива. Незабаром після цього щит на фортеці зник — упав, щойно ти вбила Арію, — і ми змогли відшукати тебе й Себастіана та повернути вас додому.
Додому. Так, тут, поруч із Фінном, я, безумовно, почуваюся вдома. Однак замислююся, чи є тепер дім у Себастіана після того, як власна мати пожертвувала ним і змусила вбити його найкращого друга.
— Ти заволоділа своєю тіньовою сутністю, — каже Фінн, гладячи мене по щоці. — Я не знав, що ти можеш її контролювати.
— Спершу не могла, — зізнаюсь. — Не могла, поки вона лякала мене.
— Ти вже не боїшся її?
Я хитаю головою.
— Після кількох днів у тій труні мені стало легше зустрітися віч-на-віч із найтемнішими куточками моєї душі. Мені заподіяли біль, мене зрадили. Я стільки років сердилася. І так ненавиділа ці частини себе — згорьовані, зачерствілі, крихкі уламки. Але вони невіддільні від мене. Я ніколи не буду сонцем і радісним сміхом, як Джас. Щойно я усвідомила це, прийняла темну, жорстоку частину душі, я змогла її контролювати.