— Ти передумав? — запитую я.
— Ні, — відповідає він. — Я знаю, що зобов’язаний зробити, — нарешті усміхається мені. — Я просто хотів на хвилинку залишитися з тобою наодинці.
— Гаразд.
Він повертається до мене, тримаючи мою долоню у своїх руках. Ця поза нагадує про ту ніч, коли ми виголосили обітниці, зв’язуючи наші долі. Це так доречно, адже сьогодні ми робимо наш зв’язок нерозривним.
— Ти краща за мене, — промовляє Себастіан, — і варта цієї корони більше, ніж будь-коли на неї заслуговуватиму я.
— Ні, — здригаюсь. — Не кажи так.
— Це все моя провина. Я довів нас до цього. Я мав знайти спосіб. Мав… — він важко ковтає. — Я багато чим тобі зобов’язаний. Ти… ти навчила мене, що таке кохання і дружба. Справжні кохання і дружба. До зустрічі з тобою я не знав, що це. Спасибі тобі за… — він дивиться на стелю печери, вивчаючи численні сталактити, що звисають згори. А може, вони його і не цікавлять зовсім. Можливо, замість цього в нього перед очима пролітає наша історія. Хороші спогади й погані, радісні й болісні. — Ти будеш неймовірною королевою. Для мене велика честь відіграти роль у твоїй історії. І я прошу в тебе вибачення, — він переводить погляд і міцно заплющує очі. — Пробач мені за всі секрети, які я приховував, і за весь біль, якого тобі завдав. Ти заслуговувала на краще.
Моє серце стискається. Я відчуваю його. Відчуваю, що він говорить щиро й хоче, щоб я зрозуміла його слова. Відчайдушно прагне, щоб я повірила в його любов.
— Себастіане, усе гаразд. Я хочу це зробити.
Ступаю крок до річки, й він іде за мною.
— Вони бачитимуть її в мені, — каже він. — Немилостиві бачитимуть у мені королеву Арію. Вони теж заслуговують на краще.
— Ми доведемо, що ти будеш гідним правителем, — обіцяю я. Усередині мене все скручується від горя, яке відчуваю крізь наш зв’язок.
Себастіан так міцно стискає мою руку, що мені було би боляче, якби я не відволікалася на хвилі емоцій, що вириваються з нього. Він простягає долоню, проводить пучками по моїй шиї й витягує із сукні зелений вогняний самоцвіт.
— А я був упевнений, що ти його знищиш.
Я щосили намагаюся вловити його мінливий настрій, але лише хитаю головою. Я й сама здивована, що не знищила його в ті перші дні, коли мій гнів, здавалося, міг спалити мене живцем.
— Я чомусь відчувала, що він мені потрібен. Він збільшує мою силу, так?
Себастіан важко зітхає.
— Збільшував би, якби це був вогняний самоцвіт. Просто ти дуже сильна, — він ніжно усміхається. — Нащадки Меб завжди були могутнішими за нащадків Ґлоріани. Це зводило мою матір із розуму. Ось чому вона була така одержима, збираючи вогняні самоцвіти й крадучи сили Немилостивих.
— Якщо це не вогняний самоцвіт, тоді що?
— Дещо інше, — різким рухом Себастіан зриває підвіску з моєї шиї. Він уважно розглядає камінь, що лежить у нього на долоні. — Моя матір присвятила життя пошуку вогняних самоцвітів, але, намагаючись знайти якомога більше каменів, її слуги виявили в надрах цих гір інші поклади. Дещо значно рідкісніше за вогняні самоцвіти… Коли Меб померла в Гоб-лінських горах, боги визнали, що це несправедливо, і стали оплакувати смерть люблячої матері в цьому жорстокому світі. Вони повернули її до життя й дали їй вибір: магія і безсмертя або смертне життя і власний Двір.
— А вона обманом змусила їх дати й те, й інше, — закінчую я. — Фінн і Кейн розповіли мені цю історію. Але до чого тут вогняні самоцвіти?
Себастіан відводить погляд від каменя на своїй долоні.
— Це не вогняний самоцвіт. А кривавий.
Я хитаю головою:
— Меб знищила всі криваві самоцвіти.
— Меб була хитрою, але боги хитрішими. Вони сховали залишки кривавих самоцвітів глибоко в надрах гір, там, де вона не змогла б їх знайти. Моя матір не вірила, що боги дозволили Меб знищити їх усі, й багато років змушувала своїх Немилостивих бранців шукати священні камені. Я забрав оцей і сховав до того, як вона дізналася, що його знайшли.
— Що ти намагаєшся сказати?
Себастіан стискає камінь у руках і тричі повторює заклинання. Коли він розтуляє долоні, замість самоцвіту в них якась рідина. На вигляд вона схожа на ртуть, а за кольором нагадує сіро-блакитні штормові хвилі.
— Я намагаюся сказати, що весь цей час ти носила ту єдину річ, яка могла зробити тебе знову смертною й передати корону. Навіть зараз ти можеш випити священну воду кривавого самоцвіту і знову стати людиною. Але якщо ти це зробиш, шляху назад уже не буде. Ти ніколи не зможеш ще раз стати фейрі.
Лише декілька тижнів тому я хотіла тільки одного — знову стати людиною. Звільнитися від своєї сили й повернутися в Елору до Джас. Однак тепер…