— Чому ти не сказав мені про це раніше? — запитую. — Тієї ночі, коли я вперше прийшла до тебе й попросила знищити табори твоєї матері.
— Тому що я егоїстичний виродок, який хотів тебе більше, ніж твою силу, — йому бракне повітря. — Ти шкодуєш про це?
Я могла б скористатися цим самоцвітом, якби знала.
— Я рада, що ти не сказав мені. У мене тут є справи. Я потрібна цьому Двору і… — смертного життя мені замало, щоб кохати Фінна, а магічні сили необхідні, щоб допомогти Немилостивому Двору.
— Я знаю, — шепоче Себастіан і бере мене за руку. Перш ніж розумію, що він збирається зробити, Себастіан підносить свою складену чашечкою долоню до губ. Несподівано з'являється спалах яскравого світла — і мене накриває хвилею нестримної сили. Я відчуваю, як сила, магія і життя струменять моїми венами. Моя спина вигинається, коли сила Двору вибухає в моїй крові.
Себастіан втрачає рівновагу, і я падаю на коліна поруч із ним.
— Басті? Що ти наробив?
Фінн вбігає в печеру й кидається до мене.
— У чому річ? Що сталося?
Себастіан не рухається, і ми із жахом дивимося на нього. Мої гіркі сльози заливають його тіло.
— Давай, Басті. Усе не повинно так закінчитися.
Мене охоплює страх, але я заплющую очі й видихаю, звільняючи місце для надії. Я не повірю, що в цьому світі — світі магії — для нього все скінчено.
Фінн скрикує і з благоговінням дивиться на мене.
— Корона, — пошепки каже він.
Я повертаюся до річки й дивлюся на відображення у воді. Корона Зоряного Сяйва виблискує на моїй голові. Мій шрам — символ корони, мого сонця і місяця, — знову з’явився на зап’ясті.
Що ж ти накоїв, Себастіане?
— Жертва, — шепоче Себастіан, зіщулюючись і перекочуючись набік. — Ти сказала, що великими королів роблять їхні жертви. А я завжди хотів бути Великим королем.
Полегшення приходить так раптово, що я відчуваю себе невагомою. Сміх зривається з моїх губ.
— З тобою все гаразд!
— Він… смертний, — каже Фінн, хитаючи головою. — Як?
— Криваві самоцвіти, — шепочу я. — Арія шукала їх, але коли її бранці знайшли один самоцвіт, Себастіан викрав його, перш ніж камінь потрапив їй до рук.
— Ми думали, їх не існує, — Фінн робить довгий нерівний вдих. — Де корона Арії?
— Вона досі в мене, — відповідає Себастіан. Він закашлюється й стогне: — Паскудство, як боляче.
Справді? Я не відчула…
Відтягую декольте сукні, щоби подивитися на татуйо-вання — символ нашого із Себастіаном зв’язку. Проте воно зникло.
— Зв’язок…
— Він пережив кінець твого смертного життя завдяки магії, яку ти отримала, ставши безсмертною. Однак не зміг пережити кінець мого безсмертного життя, — каже Себастіан, важко сідаючи навпочіпки.
Він смертний.
— Як ти правитимеш Двором фейрі? — запитую його, хитаючи головою. — Ти будеш таким вразливим.
— Ми нікому не скажемо, — озивається Фінн. — Джуліана може зачарувати його, щоб він мав вигляд як у фейрі, аж поки Себастіан знайде жрицю, якій довіряє. З усім іншим теж розберемось. — Він міцно притискає мене до себе, але досі дивиться на Себастіана. — Дякую тобі, брате. Я цього не забуду.
Я одночасно сміюсь і плачу — радість і горе однаково переповнюють мене. Меб не казала, що Себастіан має померти.
Вона сказала, що він має відмовитися від свого життя, і він це зробив — відмовився від свого безсмертного життя. Заради блага цього світу. Хоча в глибині душі я знаю, що він зробив це заради мене.
— Я пробачаю тобі твою брехню, Ронане Себастіане. Ти все-таки став тим лідером, який потрібен цьому королівству.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ
Я не пам’ятаю зворотної дороги до Опівнічного палацу. Всі трималися поруч, оберігаючи мене, оберігаючи корону. Все було як у тумані, коли я раптом опинилася в тронному залі, оточена найдорожчими друзями. Трон Тіней чекав на мене. А в центрі тронної зали стояла моя сестра.
Навіть людиною я мріяла мати таку силу, яка дозволила б мені рятувати слабких і бідних від сильних та ненажерливих. Проте ця мрія постійно відступала на другий план, тому що найважливішою для мене завжди була безпека моєї сестри.
Щойно я бачу Джас, згадую, чому так легко ризикнула всім заради неї. Вона втілення всього хорошого, що є на світі. Усього, за що варто боротися.
— Абріелло! — вигукує вона, кидаючись у мої обійми.
— Ти одужала, — я стискаю її так міцно, немов вона може зникнути.