Дженні киває.
— Не всі в її Дворі такі, як вона, — швидко каже Дженні й вибігає за двері.
Я не кваплюсь одягатися. Шкіряні штани такі м’які, вони ідеально обтискають мою талію і стегна. Блузка має квадратний виріз і шнурівку на кожному рукаві, що, безперечно, красиво й анітрохи не практично — поширена проблема для жіночого одягу що вдома в Елорі, що тут у Фейрії. Хоча ця блузка пошита з найм’якішої бавовни й дозволяє мені вільно рухатися, тож я не зважаю на непотрібні оздоби.
Знаю, що чоботи будуть мені в міру, ще навіть не взувши їх. Вони зі шкіри, темнішої, ніж штани, й міцно обтискають мої литки, майже сягаючи коліна.
Я неспішно затягую шнурки. Мене заспокоює думка, що в цьому взутті буде зручно втікати, якщо виникне така потреба. Я намагаюсь не замислюватися, звідки слуги Міші знають мій розмір і чому король такий добрий до мене. Не сумніваюсь, у нього є свої причини для такої щедрості, як і в мене є причини приймати її.
Тому що в тебе немає нічого й нікого. Тому що в тебе не лишилося вибору.
Я відганяю ці похмурі думки й, нарешті одягнувшись, обертаюся до дзеркала, що висить над шафою. Ціпенію, побачивши себе.
Жінка в дзеркалі схожа на мене, але це не я. Її карі очі того самого горіхового відтінку, що й мої, але сяють яскравіше. Її обличчя таке саме, але шкіра світиться, і вуха…
Проковтнувши гарячий клубок емоцій, що підступає до горла, я збираю назад свої короткі руді кучері та розглядаю делікатно загострені ельфійські вуха. Вони — найпевніший доказ моєї трансформації.
Зрештою, зовні я б іще могла зійти за людину, але ці вуха означають, що мені ніколи не повернутися до Елори, ніколи не побачити Джас.
Чи з нею все гаразд? Чи знайшла вона роботу? Тепер, коли на шиї Джас не висять борги, її швацьких умінь буде задосить, щоб забезпечити себе. Не здивуюся, якщо вона переїде жити до моєї подруги Нік та її доньки Данії. Мені здається, від цього виграли б усі троє.
Однак від усвідомлення, що з Джас усе гаразд, мені не легше, бо розумію, що можу більше ніколи її не побачити. З усього, що Себастіан вкрав у мене, це болить найбільше. Якщо я буду потрібна Джас, то не зможу повернутися до Елори, щоби піклуватися про неї. Я більше ніколи не зможу жити там. Ніколи не зможу потрапити додому.
Додому. Мене пронизує спогад, занадто новий, занадто свіжий. Перед тим як зв’язати себе із Себастіаном, я сказала йому, що Фейрскейп — не мій дім, що я вже не впевнена, чи взагалі маю дім. Він поцілував мене, і його слова солодко розтанули на моїх губах.
«Я збудую для тебе дім… якщо дозволиш».
Здригаючись, накидаю ковдру темряви на спогад, щоб загасити його, наче самотню жаринку. Невже все це було брехнею? Кожен дотик його губ, кожна вимовлена пошепки обіцянка? Усе це було хитрим вивертом, щоб украсти корону? Невже нічого із цього не було правдою?
Я не можу зараз про це думати. І не буду.
Коли виходжу з кімнати, Дженні, як і обіцяла, чекає на мене в коридорі, але цей коридор… надворі. На стіні навпроти мене видніються двері, та вгорі немає стелі, лише крони нависають куполом аж ген над нами. Повсюди щебечуть і весело пурхають пташки, а ніжний вітерець грається з кінчиками мого волосся.
Дженні веде мене яскраво освітленими коридорами, доки перед нами з’являються величезні закручені алебастрові сходи з блискучим дерев’яним поруччям. Якщо в Золотому палаці все куди не кинь оком символізувало блиск і сяйво безхмарного дня, то дім Міші нагадує найкрасивіші куточки лісу, наче земля, камінь і дерева зібралися разом, щоб вшанувати його.
Мою увагу привертає дзюрчання води. Зазирнувши за поруччя, бачу невеликий струмок, що біжить коридором унизу, прорізаючи кам’яну підлогу, на вигляд стару як світ. Здається, весь замок збудовано навколо неї.
— Що це за місце? — запитую я.
Дженні усміхається, не зводячи погляду зі сходів, доки ми підіймаємося до сходового майданчика.
— Це дім Його величності, переважно відомий у королівстві як Скелястий замок. Названий так тому, що побудований навколо й усередині скелі. Хіба це не найкрасивіший з усіх королівських палаців?
— Здається, так.
Не те щоб я особливо роздивилася палац Немилостивих. Під час візитів до Мордея мені не пропонували екскурсію. Проте важко уявити подібну красу в місці, де правив той жорстокий король.
Струмок звивається просторими коридорами, а ми йдемо вздовж нього, поки опиняємося на відкритій терасі з краєвидом на пишну зелену долину.
Струмок протікає під масивним столом із червоного дерева й під скляним поруччям, де каскадом переливається через край тераси.