— Яка краса! — мимоволі видихаю я.
— Дякую, — каже Міша. Його голос змушує мене відвести погляд від крутого обриву. Він тримає в руках келих вина і стоїть, спершись на стовбур величезної секвої, яка, здається, проросла корінням у кам’яну підлогу тераси. Міша відривається від дерева й робить крок до мене. — Хотів би я, щоб це виявилася моя заслуга, але мої предки багато поколінь тому вирішили, що буде незле дозволити дикій природі збудувати наш палац.
— Я ніколи не бачила нічого схожого, — зізнаюсь. — Це місце прекрасне.
— Як і ти, принцесо, — Міша повільно оглядає мене, дедалі вище підводячи брови, ніби кожна моя риса для нього — нова несподіванка. — Тепер, коли ти чиста, я, безумовно, помічаю привабливість.
— Привабливість?
Наші погляди зустрічаються, і його світло-карі очі спалахують.
— Поки ми говоримо, двоє наймогутніших чоловіків нашого світу б’ються за тебе, — махнувши на мене рукою згори вниз, він додає: — І тепер, коли ти причепурилась, я бачу чому. Можливо, я дозволю їм знищити один одного, а тебе залишу собі.
Я роззявляю рота. Яка ж він свинота.
— Ти цього не зробиш.
Він грайливо підводить брову, губи вигинаються в усмішці.
— Чому ні?
— По-перше, ніхто не може «залишити» мене супроти моєї волі. По-друге, ти одружений, і я впевнена, що твоя дружина не оцінить…
— Моя дружина й оком не поведе, — тихо сміється Міша. — Ми не у світі смертних. У нас дещо інші очікування від шлюбу. Особливо серед членів королівських родин.
— Звісно. Ці дурні смертні селяни очікують любові та довіри від своїх супутників життя. Мабуть, вам, фейрі, які ставлять владу й титули понад усе, це здається смішним.
Міша схиляє голову набік і вивчає мене.
— Я дістав за живе?
Важко ковтаю і стримую емоції. Я вже відкрилася йому надміру.
— Ні. Мені байдуже, що для вас означає шлюб.
Він пирхає:
— Звісно, не байдуже. Але можеш розслабитися. Мені від тебе нічого не потрібно, окрім союзу. Повечеряємо?
Міша змахує рукою — і на столі з'являється справжній бенкет. Гори свіжих фруктів, миски з картоплею, що парує, таці з тонко нарізаним м’ясом, политим ароматними соусами.
У мене аж слинка потекла. Я тільки зараз розумію, як сильно зголодніла. За ці тижні у Фейрії я звикла регулярно та ситно їсти, але, відколи втекла з палацу, повечеряла лише раз. Відчуття такі, ніби мій шлунок з’їсть сам себе, якщо його негайно не нагодувати.
Досі я довіряла Міші. Не маю причин припиняти, тож сідаю за стіл і чекаю, поки він влаштується навпроти мене. Ми мовчки наповнюємо тарілки, і я сторожко чекаю, поки він проковтне перші декілька шматків, перш ніж самій узятися за їжу. Трохи обережності не завадить.
Однак після першого шматочка я ледь не розчиняюсь у задоволенні. М’ясо ніжне й ідеально приправлене, а фрукти вибухають у роті солодким соком.
Я сповільнююся, лише коли усвідомлюю, що Міша відкинувся на спинку стільця і спостерігає за мною.
— Що? — відкладаю виделку, мої щоки палають.
— Вибач, що не нагодував тебе одразу, як ти приїхала. Ти мала такий вигляд, ніби от-от упадеш, а, зважаючи, що ти не так давно випила зілля, я подумав, тобі краще поспати. — Він кидає погляд на мою тарілку, і я розумію, що вже з’їла половину страв. — Можливо, це було невдале рішення.
— Зі мною все добре.
— Ні, не добре, але буде. Декілька ситних обідів, трохи більше сну — і ти не почуватимешся так, як учора вранці.
Я насуплююсь.
— Вчора? Ти маєш на увазі сьогодні вранці?
Міша хитає головою:
— Ти проспала півтори доби, принцесо, та й цього, мабуть, недостатньо. Я чув історії про людей, які, випивши зілля життя, спали цілий тиждень. І навіть після цього їм зазвичай радили ще декілька днів лишатися в ліжку, щоб їхні тіла могли відновитися після трансформації. Але ти не зробила ні того, ні іншого. Ти спала лише одну ніч, перш ніж чкурнути селами Милостивих. Не кажу вже про надзвичайну кількість магічної енергії, яку ти витратила, щоб утекти із Золотого палацу, а потім допомогти дітям у таборі. За всіма правилами, ти мала б знепритомніти ще до того, як вийшла за палацову браму.
— І все ж я тут.
— Ти тут. Значно могутніша, ніж я можу пояснити.
Міша довго розглядає мене, і в його погляді зблискує схвалення. Я відчуваю величезну спокусу визнати, що мені лестить його увага, але опираюся. Безсумнівно, це якась чергова маніпуляція.
Повільно й надто виважено я знову беру виделку й відкушую маленький шматочок.