Я мало їздила верхи, відколи мама зникла, і вже точно ніколи не скакала стільки часу, та ще й такою гористою місцевістю, яку здолала за останні декілька годин. Коли передаю віжки конюхові заїжджого двору, мої ноги волають про відпочинок.
У жінки за барною стійкою гострі вуха й міцно стиснуті губи. Її холодні блакитні очі сяють крижаним блиском, що з’являється в тих, хто має непросте життя. Барменка оглядає мене з ніг до голови, і я уявляю, яке опудало вона бачить. Біла нічна сорочка тепер кольору запилюженої ґрунтової дороги, та й обличчя має не набагато кращий вигляд. Руде волосся до плечей, брудне й сплутане, а губи пересохли від спраги.
— Я не займаюся благодійністю, — бурмоче барменка, відвертаючись, щоб обслужити більш перспективного клієнта.
Я кидаю мішечок із монетами на стійку. Мої старі злодійські навички й тут стали мені в пригоді. Цей мішечок фейрівського золота люб’язно подарував мені п’яний орк в іншій таверні за годину на захід звідси, де я спочатку планувала заночувати. Той орк помітив мене, коли я йшла до туалету, й вирішив, що зможе зловити мене там і облапати. Хоч я й була виснаженою, мені все-таки стало сил загорнути орка в таку глибоку темряву, що він плакав, як дитина, і благав відпустити його.
Барменка розв’язує мішечок, зазирає всередину — і її пригаслі очі на мить спалахують. Губи тріумфально вигинаються, перш ніж вона встигає приховати це.
— Цього досить, — каже, штовхаючи по стійці ключ. — Другий поверх, останні двері ліворуч. Я попрошу покоївку набрати тобі води для купання.
Я нічого не знаю про фейрівські гроші — чого вони варті, що можна придбати за одну таку блискучу золоту монету, — та, очевидно, що я віддала значну суму, й мене намагаються пошити в дурні. Здивовано вигинаю брову.
— А ще мені потрібна вечеря.
Барменка швидко киває:
— Звісно.
Занадто легко.
— І якийсь одяг. Штани й сорочка. Жодних суконь.
Зморшкуваті губи кривляться.
— Я не торгую одягом, а крамничка кравця зачинена на ніч.
Не зводжу з барменки незворушного погляду, і вона зітхає:
— Але… — Вона оглядає мене. — Можливо, тобі підійде щось із мого одягу. Я все владнаю.
Киваю на знак подяки й опускаюся на стілець біля барної стійки, не впевнена в тому, чи витримають мої тремтячі ноги ще бодай мить.
— Я повечеряю тут.
Барменка ховає мішечок із грошима, а тоді гарикає дитині, щоб та принесла мені обід. Малеча тікає, опустивши голову. Холодні очі барменки повертаються до мене й пильно дивляться.
— Звідки ти? — запитує вона.
Я сміюся, але так втомилася, що звук нагадує стогін.
— Ти не знаєш це місце.
Барменка вигинає брову:
— Я знаю більшість місць. Під час війни навіть пожила трохи у Дворі Тіней.
Я лише знизую плечима, розуміючи: вона надто хоче зберегти ті монети, щоб наполягати на відповіді.
— Та нічого особливого.
Барменка принюхується, й мені цікаво, що вона відчуває. Я досі пахну як людина, хоч і стала фейрі? Чи може вона відчути на мені запах палацу? У фейрі бездоганні органи чуття, але за ті короткі години, що я провела в цьому тілі після перевтілення, підвищена чутливість до звуків, кольорів і запахів лише відволікала. Це надто приголомшує, тому користі із цього немає.
Дитина повертається безшумно. Барменка бере миску тушкованого м’яса й тарілку з хлібом і ставить їх переді мною.
— Поки ти не приносиш неприємності на мій поріг, я не хочу нічого знати. Іноді так навіть краще. — Вона нахиляє голову, щоби перехопити мій погляд. — Розумієш?
Я завмираю, перша ложка тушкованого м’яса зупиняється на півдорозі до мого рота. Невже вона думає, що розкусила мене?
— Звісно.
Вона різко киває й відходить, щоб допомогти іншому відвідувачу.
Ледве втримуюся на стільці, закидаючи до рота м’ясо. Я не мала би бути такою втомленою навіть після довгого дня в сідлі, але моє тіло зруйноване. Хай якою сильною була спокуса проігнорувати шлунок, піти до кімнати, залізти в ліжко й поринути в сон, я розумію: треба підкріпитися, щоб рухатися далі.
А куди далі?
Я відштовхую це запитання. Не знаю, куди йти та що робити. Однак мені потрібно триматися подалі від палацу — подалі від Себастіана. Про решту не можу зараз думати. Про те, наскільки я не готова лишитися на самоті в цьому чужому світі, а тим паче про те, що мої загострені вуха й нещодавно дароване безсмертя означають, що я ніколи не зможу потрапити додому.
Ніколи не повернуся до Елори.
Не побачу сестру.
До барної стійки неквапом підходить огрядний орк і сідає поруч зі мною. Він зростом понад метр вісімдесят, має плаский ніс, чорні очі-намистини і два великі нижні ікла, що вигинаються по обидва боки верхньої губи. Кремезний, із міцними м’язами, як усі орки, й сама його близькість змушує мене почуватися маленькою і тендітною. Опускаю голову, сподіваючись, що він мене не помітить. Годину тому в мене вже була зустріч із представником його виду, і я зовсім не хочу привертати увагу цього здоровила.