* * *
Я збрехала Міші.
Сказала, що мені байдуже, але ми обоє знаємо, що це брехня. Мені небайдуже значно більше, ніж хотілося б. Проблема в тому, що я не довіряю — ні Міші, ні Фіннові, ні почуттям, що відлунюють у мені через наш із Себастіаном зв’язок.
На жаль, на відміну від Міші, я не вмію читати думки, щоб дізнатися бодай чиїсь справжні наміри.
Позаяк я не знаю, як працює сила Міші, тому не наважуюся використовувати свої тіні, щоб шпигувати за ним. Припускаю, він відчув би мої думки, навіть якби не бачив мене в кімнаті, тож моя здатність ховатися в тіні не допоможе.
Щойно король Диких фейрі згадав, що Фінн хотів допомогти звичайному народові в королівстві Немилостивих, я відчула, як полагіднішала й стала слухати трохи уважніше. Потім він сказав про захист майбутніх поколінь, і я зрозуміла, що зі мною граються. Міша нічим не відрізняється від інших: говорить саме те, що я хочу почути, аби змусити мене діяти саме так, як бажає він.
Однак я більше не дозволю себе обдурити. Єдине, у що вірю, — це те, що нікому не можна вірити.
Валюся на ліжко, навіть не знявши чобіт, і намагаюсь обміркувати все. У глибині душі я хочу вислухати план Міші. Хочу знати, як можу допомогти Фіннові та Себастіанові уникнути ще однієї кровопролитної війни. Хочу зрозуміти, що зробити, щоб королева не могла зазіхнути на більшу владу. У голові на мить постає жахлива картина табору. Спогад про дітей у клітках розливається по тілу хвилею гніву.
Сховавши обличчя в подушку, я приглушено кричу. Мені нікуди йти. Якщо залишитися в цій кімнаті я зможу, лише погодившись допомагати Міші, то не знаю, що робити. Мені просто потрібен… час. Час, щоб отримати більше інформації. Час, щоб вирішити щось самій.
Нехай я не можу стежити за Мішею, але Себастіан не має здібностей короля Диких фейрі. Якщо я розчинюся в тінях навколо нього, то, можливо, зумію роздобути потрібну мені інформацію.
Схоплююся з ліжка й кидаюся до дверей. Коли відчиняю їх, переді мною стоїть Міша, здійнявши кулак, ніби збирається постукати.
Я впираю руки в боки:
— Навіщо стукати? Невже не знав, що я йду до дверей?
Міша опускає руку й ховає в кишеню.
— Я не провидець.
— І це має мене заспокоїти?
— Я не намагаюся читати твої думки — ну, не щоразу, — але іноді ти аж занадто виштовхуєш їх. — Він зітхає. — Я прийшов перепросити за те, що тиснув на тебе. Моя дружина була досить люб’язною, щоб вказати на помилковість моїх дій. Ти багато пережила, і, як зауважила Аміра, ніхто на твоєму місці не був би готовий змиритися з думкою, що може взятися за розв’язання проблеми, коріння якої сягає углиб століть.
Мої плечі розслаблено опускаються.
— Дякую.
Я ніколи не зустрічалася з Амірою, але вона мені вже подобається. Не тому, що довіряю її словам, а тому, що це привід виграти більше часу, поки я з’ясую, кому можна вірити.
— Де вона? Королева… Я хочу з нею познайомитися.
Міша здивовано підводить брови — здається, йому подобається моя зацікавленість його дружиною, але він хитає головою.
— Боюся, вона вже поїхала. Вона збиралася ввечері відвідати поселення Немилостивих у долині.
— Ясно.
Я ще не можу довіряти Міші, але це не применшує того, скільки добра вони з Амірою зробили, привівши сюди Немилостивих біженців.
— Вона багато часу там проводить?
— Трохи, — стинає плечима Міша. — Ти явно збиралася кудись іти. Тобі щось потрібно? Я міг би тебе провести, або це може зробити твоя служниця, якщо з тебе досить мого товариства на сьогодні.
Не можу стримати усмішку. Може, я й стала уїдливою і холодною, проте, припускаю, що не застрахована від Мішиних чар.
— У вашому палаці є гоблін? Я хочу побачити Себастіана.
Міша вигинає брови, але більше нічого не виказує його здивування.
— Навіщо?
— Ну, я хочу… — закушую губу, намагаючись придумати гарне пояснення того, що мені потрібно зібрати якомога більше інформації.
— А-а, — протягує Міша, розпливаючись в усмішці. — Ми називаємо це шпигунством.
Я зиркаю на нього.
Він хихоче.
— Будь ласка, зрозумій мене правильно. Я таке абсолютно схвалюю.
— Гаразд. Так, я хочу шпигувати. Хочу бачити, що він робитиме тепер, коли зрозумів, що не може сидіти на троні.
— Він оселився в палаці Немилостивих. Нагріб собі стільки вартових, що Фінн і його команда… Евакуювалися.
— Добре, але хочу знати, що він говорить, коли думає, що я не слухаю.
Міша киває.
— Я відправлю Шторма.
Хитаю головою.